Сніг у Флоренції

Страница 8 из 9

Костенко Лина

Флорентієць

Велика тінь, бо полум’я яскраве.
Смолисті дрова, гарно палахтять.
Так там були хоч війни, хоч заграви,
а тут же гугеноти гуготять!

Тут музи вже затягнуті в корсажі.
Але підошви в попелі і в сажі.

Чортик (єхидно)

Утік, здається, в місце підходяще,
бо тут було освітлення ще краще.

(Перестрибнув по дошках, щоб видніше)

Як у світильні обгорілий ґнотик,
уже ледь-ледь чорніє гугенотик!

Один Святий із трьох камінних статуй старечим рухом раптом нахилився
і запустив у нього яблуко. Той зник.

На постаменті — королівський Кінь.
Придворні дами рухаються в танці, мов кришталеві келихи довгасті.
Голівки — наче виплекані квіти, що у росі коштовностей ряхтять.

Флорентієць

В садах Лоренцо музи були інші.
Придворні музи — це вже наслання.

Старий

Та почекай, іще ж я не закінчив.
Ти не на них — дивися на Коня!

Флорентієць

Кінь, справді, гарний. Ну, чого ж ти стих?

Старий

Коня створив я, вершника не встиг.

Уже була і форма для лиття.
Король помер, зчинилось сум’яття.
І я, що був при ньому у фаворі,
враз опинився жертвою сваволі.

Новий король хотів нового твору.
Віддав палац мій іншому синьйору.
Закликав майстра для нових скульптур,
мене, старого, витуривши в Тур.

А кінь мій, кінь, в могутніх м’язах руху,
стоїть десь на задвірках серед брухту.
Тепер його єдині верхівці —
паризькі голуби і горобці…

(Зненацька тріск і скрегіт — Флорентієць, із риштування виламавши дошку,
в страшному гніві різко розмахнувся — аж із Коня спурхнули горобці)

Чортик

(уламком дзеркальця шліфує свої кігті)

Гай-гай, маестро, чи не пізно трошки?
Було б раніш виламувати дошки.
Тепер шпурляйся хоч і навсібіч —
це вже на дрова в монастирську піч.

Старий (розбитим голосом)

Я натякав новому королю,
що я його у бронзі віділлю.

Адже він попереднику рідня,
то як Франціска вже нема живого —
чому 6 на того самого коня
не посадити вершника нового?

Він як не чує. В погляді зима.
Я зрозумів, що вже мене нема.
Що тут мій кінь нікому вже не треба.
Що Маріелла кличе мене з неба.

Що я минув, що я уже не вгідний,
і тут чужий, І там уже не рідний.
І от сиджу, як тінь себе самого,—
такий кінець життя мого земного.

Флорентієць

(з гірким докором, майже крізь ридання)

Ти ж був один з блискучої плеяди!
Життя було до тебе не скупе.
То як же так?! І хто з вас кого зрадив —
ти свій талант чи твій талант тебе?

І що ж тепер? Якби ж було знаття!
Я ж міг створити незабутні речі!
На що ж потратив я своє життя?!

Старий

На риштування біля порожнечі.

Самий лиш постамент у відсвітах багаття. Коня немає, він уже розтав.
Десь піє півень по той бік Луари. Чкурнув зі сходів Чортик в бузину.
І дев’ять преціозних дам — придворних муз, затягнутих в корсажі,—
повільно дотанцьовують гавот.

Флорентієць

(зіщулено і безпорадно спершись на виламану дошку з риштувань)

Як тісно в пам’яті сторіч!
Як рідко зводяться титани!
Створити річ,
створити річ,
котра ніколи не розтане!

Це був життя мого девіз,
мій сніп ілюзій іскрометних.
І що ж із цього я довіз
на ці останні кілометри?

Старий

(з безмірним жалем, стомлено і тихо)

На що мій труд пішов потрійний?
І що я створював щодня?
Кому на світі був потрібний
той постамент того Коня?

Чи так би шлях мій завершився?
Душа б зазнала цих тортур,
якби на світі десь лишився
мій Сад Нетанучих Скульптур?!

Флорентієць

На це немає індульгенції.
Велика доля не збулась.
Ти обійшовся без Флоренції.
Флоренція без тебе обійшлась.

Старий

Та краще б я був осликом у долині Арно,
ніж так прожить безслідно і нездарно!

Та краще б я в палючому промінні
убогу землю потом поливав!
Та краще б я овечок на камінні,
як Джотто у дитинстві, малював!

Кому тепер слова мої прощальні?
О, як мені їх тяжко вимовлять!
Хреститель флорентійської хрещальні,
благослови прийдешніх немовлят!

Хто пригадає, хто мене оплаче?
Кому я рідний тут на чужині?
Я, що створив надгрібок над Боккаччо,—
чи буде хоч горбочок по мені?!

Флорентієць

(відкинув дошку, з гіркотою, з гнівом)

Чого ж покинув ти Флоренцію?
В які повіявся світи?
Де ти хотів собі свободу
нічим не сковану знайти?

Усі володарі — Прокрусти.
Твоя душа по той бік Апеннін,
де навіть стіни викладені р у с т о м —
закам’янілим іменем твоїм!

Де на порталі, вище брам і веж
твого стокрот розтерзаного міста,
стоїть твій твір у відблисках пожеж,
а ти тут ліпиш коники із тіста!

Старий (з розпачем)

О Фіоренцо, мати моя мила!
Чого я тут, поклич мене, верни!
Я — Рустичі, я — рустика, я — брила.
Я хочу спати під твої терни!

Флорентієць

Ти ж сам пішов,
чого ж тепер ти ремствуєш?
Палаццо мав, тепер цей божий дім.

Старий

(руками ловлячи повітря, як сліпий)

Скажи мені, в який тут бік Флоренція?

Флорентієць

Уже у бік безвиході. Ходім.

***

ДІЯ III

Сад по коліна в білому тумані. Кують світанок молоточки птиць.

З’являються невиспані ченці, у чорних рясах — як рухомі тіні.
Один — із фоліантом під пахвою.

Перший монах

Ну, вже отут. Усі ще сплять. Дограєм.

Другий монах

Ні, трохи далі. Знов хтось переб’є.

Перший монах

Що за життя? Отак і повмираєм,—
все хтось дограти в шахи не дає.

Другий монах

А що ж ти зробиш, коли гра запретна?
Абат казав, що вгодна сатані.

Перший монах

Чкурнем у ліс?

Другий монах

Дак брама ще заперта.

Перший монах

Є незапретна дірка в бузині.

Другий монах

(оглянувши себе критично по периметру)

Це не для нас. Вживаєм дужо страви.

Перший монах

Ну, спробуй, ну!

Другий монах

Якби ж то я проліз!

Перший монах

(руками прогорнувши бузину)

А там диви, які високі трави!
Який густий і несходимий ліс!

Туман у кручах… і луги… і стежка…
Яке село по той бік вдалині!
Отож він — шась! Хіба за ним устежиш?
Велике діло — дірка в бузині.