Сніданок у Тіффані.
Повість
Мене завжди тягне назад до тих місць, де я колись жив,— до самих будинків, до навколишніх кварталів. Є, приміром, у східній частині Нью-Йорка, на одній із сімдесятих вулиць, великий похмурий особняк, в якому під час війни я наймав своє перше помешкання. То була одна-єдина кімната, захаращена всіляким мотлохом, серед якого впадали в око диван та дебелі крісла, оббиті тим особливим шорстким червоним плюшем, що одразу викликає згадку про задушний день у залізничному пульмані. Поштукатурені стіни мали колір тютюнової жуйки. Скрізь, навіть у ванній, висіли дешеві гравюри з краєвидами римських руїн, вкриті рудими плямами старості. Єдине вікно дивилося на пожежні сходи. Та, незважаючи на все те, щоразу як я намацував у кишені ключ, на душі в мене ставало веселіше: адже в цій кімнаті, нехай і такій непривітній, я вперше жив сам собі господарем, і там були мої книжки, стакани з іще не заструганими олівцями — усе потрібне, як мені тоді здавалося, щоб стати письменником,— а саме це я мав на меті.
У ті дні мені й на думку не спадало писати про Холлі Голайтлі, та, мабуть, не спало б і досі, коли б не розмова із Джо Беллом, що збудила в мені давні спогади про неї.
Холлі Голайтлі мешкала тоді в тому ж таки старому будинку: вона наймала квартиру піді мною. А Джо Белл тримав бар за рогом, на Лексінгтон-авеню, та й тепер його тримає. І Холлі, і я заходили туди разів по шість-сім на день — не випивати, тобто не тільки випивати, а й дзвонити по телефону-автомату: під час війни поставити телефон у помешканні було важко. Крім того, Джо Белл охоче переказував усілякі доручення, а Холлі цінувала це як ніхто інший, бо завжди мала їх силу-силенну.
Усе те, звісна річ, було давно, і минулого тижня я побачив Джо Белла вперше за кілька років. Перед тим ми вряди-годи передзвонювались, і, опинившись десь поблизу, я заглядав до його бару, але по-справжньому ми ніколи не приятелювали, й пов'язувало нас тільки те, що обидва були друзями Холлі Голайтлі. Джо Белл має нелегку вдачу, він і сам це визнає й пояснює тим, що досі не одружений і що в нього підвищена кислотність. Кожен, хто його знає, скаже вам, як важко з ним розмовляти. Навіть неможливо, якщо ви не поділяєте його пристрастей, а одна з них — це Холлі. В числі інших: хокей, породисті собаки, "Пригоди міс Недільї" (нескінченна щонедільна радіомелодрама, якої він не пропускає ось уже п'ятнадцять років) та оперети Гілберта й Саллівена — він запевняє, що один з них його родич, не пригадую вже, котрий саме.
Отож, коли минулого вівторка, десь пополудні, задзвонив телефон і я почув: "Говорить Джо Белл",— то одразу збагнув, що мова буде напевне про Холлі. Та він нічого не пояснив, сказав тільки: "Чи не могли б ви зараз підскочити до мене? Важлива справа",— і я почув, як його жаб'ячий голос урвався від хвилювання.
Під холодною жовтневою зливою я спіймав таксі і дорогою навіть подумав: а може, вона сама там, може, я знов побачу Холлі.
Але в барі, крім власника, не було нікого. Заклад Джо Белла — досить тихий куточок порівняно з іншими барами на Лексінгтон-авеню. Ні неонової вивіски, ні телевізора. У двох старих дзеркалах видно, яка надворі погода, а за прилавком, у ніші, облямованій фотографіями зірок хокею, завжди стоїть велика ваза із свіжими квітами, що їх по-жіночому дбайливо ставить туди сам Джо Белл. Що він і робив, коли я зайшов до бару.
— Ви самі розумієте,— мовив він, застромляючи у вазу гладіолус,— що я не покликав би вас сюди без причини. Мені треба порадитися з вами. Сталася незвичайна річ. Дуже незвичайна.
— Якісь новини від Холлі?
Він потер між пальцями листок квітки, ніби не знаючи, як відповісти. Невисокий на зріст, з гарною шорсткою сивою чуприною та довгастим кощавим обличчям, що пасувало б куди вищому чоловікові, він завжди видавався свіжозасмаглим, а тепер почервонів ще дужче.
— Я б не сказав, що саме від неї. Цебто не знаю. Ось чому мені й треба порадитися з вами. Але спершу давайте я споруджу вам щось випити. За новим рецептом. Це зветься "Білий ангел",— пояснив він, змішуючи порівно горілку й джин, без вермуту.
Поки я пив цю суміш, Джо Белл стояв, посмоктуючи таблетку від печії, і, як видно, обмірковував те, що мав мені сказати. Потім спитав:
— Ви пригадуєте такого містера Юніосі? Джентльмена з Японії.
— З Каліфорнії,— поправив я. Так, я добре пам'ятав містера Юніосі. Він працював фотографом в одному ілюстрованому журналі і в ті часи, коли я його знав, наймав квартиру-студію на горішньому поверсі того ж таки старого будинку.
— Не збивайте мене. Я питаю тільки, чи знаєте ви, про кого я кажу. Знаєте — і добро. То от, учора ввечері затанцьовує сюди не хто інший, як цей самий містер Юніосі власною персоною. Я не бачив його вже, мабуть, понад два роки. І де ж, ви думаєте, він ці два роки був?
— В Африці.
Джо Белл забув про свою таблетку, очі його повужчали.
— Звідки ви знаєте?
— Із світської хроніки.— Я справді прочитав про це в газеті.
Він рвучко висунув шухлядку каси й дістав з неї цупкий конверт.
— А про це в тій хроніці написано?
У конверті було три фотографії, майже однакові, хіба що зняті під різними кутами: високий стрункий негр у ситцевій спідничці, соромливо й водночас гордо усміхаючись, показував химерну дерев'яну скульптуру — видовжену голову дівчини з коротким і рівним, наче в хлопця, волоссям, з навдивовижу великими, посадженими трохи навскіс очима на звуженому донизу обличчі, та перебільшено широким ротом, трохи подібним до клоунського. З першого погляду скульптура здалася мені типовим примітивом, але потім я побачив, що то викапана Холлі Голайтлі, принаймні схожа на неї так, як тільки може бути схожа на людину темна нежива річ.
— Ну, що ви на це скажете? — спитав Джо Белл, потішений моїм розгубленим виглядом.
— Начебто схоже на неї.
— Слухайте, друже,— ляснув він рукою по прилавку,— та це ж вона і є! Так само певно, як і те, що я стою отут перед вами. Той япончик враз її впізнав, тільки-но побачив.
— Він бачив її? В Африці?
— Ну, не її саму. Тільки оцю вирізьблену голову. Але ж це однаково. Ось, читайте,— сказав він, перевертаючи одну з фотографій.