Двигтіння, що йде знизу, від головної машини та од інших суднових механізмів, передається сталевій оболонці нашого ковчега.
Послаблюючи із Степаном кінець линви, на якій тримається підвіска, й опускаючи її нижче, майже до води, я ненароком дотикаюся шорсткою долонею до розпашілої, забризканої поверхні борту. Відчуваю шовковисту гладінь, ласкаве тепло, живу, схожу на дрібне тремтіння, пульсацію. Так, ніби це кінь, що пробіг не один десяток кілометрів і, збуджений, зупинився, і я погладжую його розгарячілі боки.
Чого тільки не спаде на думку мрійливому степовикові!.. Щогли — грива, плетиво вант — срібна збруя. Стоїть, притомлений, наш коник посеред тропічного океану, за тридев'ять земель від рідного берега.
Вода переливається променисто й різнобарвно. Прозора, чиста. Здається, можна уздріти дно, якби, звичайно, не прірва, що лежить під "Вихором".
Коли із пензля, яким я фарбую, на воду падають червоні краплини сурика, по ній то тут, то там раптом спалахують огнисті квітки, і наші голови, віддзеркалені синюватим люстром океану, стають заквітчаними, в німбі сонячного проміння. Ніби ми боги.
Ідилію цю щоразу порушують непрохані відвідувачки, акули. Вони всю дорогу супроводжують судно. Якщо ж "Вихор", як ось зараз, зупиняється, хижачки виписують довкруг нього широкі кола, сподіваючись на поживу.
Кок Андрухович-Брюховецький підгодовує ненажер: виливає за борт помиї, кидає лушпиння й недоїдки. Геть усе поглинають, кляті!
Нині під нами шастає кілька зелених акул. У воді, де ще мить тому видніла моя заквітчана голова, ворушаться їхні довгасті тіні.
Це нас не дивує. Ми до такого звикли. А все ж Очеретний, пританцьовуючи на підвісці, гукає:
— Дармоїди! Хто сміливіший — налітай! — і жбурляє огризком яблука.
Степанів голос привертає до себе увагу. Правда, не акул.
— Ви нікуди не втекли?
То помпа. Перехилившись через борт, він, розморений спекою, ліниво дивиться вниз, потім так само ліниво цвіркає крізь зуби ("Справжній моряк за борт ніколи не плюне", — про себе зауважую я) і йде догравати партію в "козла".
Невдовзі з'являється знову.
— Ви ще тут?
— Тут, тут, Гудзоновичу! — непривітно відказує Степан.
— Де б ми поділися? — озиваюсь і я.
— Хто вас знає…
Крім Толстикова, нами більше ніхто не цікавиться — у кожного свої турботи.
Ми дофарбовуємо борт і поспіхом збираємось на вахту.
Розділ шостий
ТРАГІЧНИЙ ПРОЛОГ
Вечірня вахта, як завжди, пройшла клопітно.
Спочатку ми поралися в штурманській рубці. Кінчали те, що не встигли зробити Антон і Кнопка: грунтували перетинки, щоб завтра можна було їх фарбувати; допомогли електрику перевірити проводку до бортових огнів.
Правобіч, у закутку, де за металевими щитами встановлено ліхтар із розпізнавальним огнем, уздріли мертвого альбатроса.
Видно, вночі птах ударився об щоглу й упав на щит… А ми кілька днів сушили голову: звідки такий нестерпний сморід?
— Не інакше — витівки кока! — обурювався Шарашкін. — Він бавиться з акулами. Десь, мабуть, і жбуронув на палубу шмат м'яса.
Послав мене в обхід по судну.
Я принюхувався до кожної шпаринки, але нічого не виявив.
Сморід ішов звідусюди, особливо з містка.
— Не міг же зіпсуватися сам Шарашкін! — злословив Очеретний.
Пошуки на цьому припинилися.
— Бачу, з тебе поганий Шерлок Холмс, — махнув рукою штурман, затуляючи носа. — Хоч і задуха, доведеться наглухо задраїти ілюмінатори.
Так ми й працювали до сьогоднішнього дня, закупорені, як в барокамері.
Надійшов вечір, і двом нам — Степанові й мені — на містку тепер робити було нічого. "Вихор" ще не рушив, коли слід ставати — одному до стерна, другому, впередзорящому, на крило капітанського містка.
— Нехай Очеретний лишається тут, — розпорядився Шарашкін, — а ти, Васько, сходи в малярку. Підготуй на завтра щітки й білило.
Я зробив усе, як він велів. Та скористатися тим уже не довелося.
Наступного дня невдачі почали переслідувати зранку.
Із тісної, задушливої каюти я перебрався на горішню палубу, спорудивши під шлюпбалкою невеликий брезентовий намет.
Удень там жарко, проте вночі — чудово. Над головою плетиво вант й радіоантен, у бездонній височині міріади зірок; а внизу, за бортом "Вихора", зітхає, мрійливо перешіптуючись хвилями, океан.
Зорі то, чи, може, полохливі птахи? Крила їхні смугастими брижами стеляться довкола… Мене огорнула ласкава дрімота, і зорі таки чайками сіли на гінкі щогли.
Я заснув.
— Прокинься, Васько! — почув чийсь голос.
— Хто там?
— Вставай, лежню, — повторилося знову.
Але сон не відпускав.
Солодко тобі, матросе, під осяйними шатами, в непорушній досвітній тиші!
До побудки ще далеко. Нічні ж роботи коло лебідок та на відкидному майданчику, звідки майнають батометри, вже скінчилися.
Усі, крім вахтових, спочивають.
Так принаймні було до сьогодні. І хоч цієї ночі гідрологи й не думали припиняти роботу — знизу чувся гомін, різке клацання електричних гальм на спускових механізмах, — я спав непробудно, як після маківки.
Ніщо не тривожило сну, хіба що видива.
Вони переносили мене то в рідний порт, де залишилися друзі, то в село, на Україну.
Я бачив засмучену матір. Вона стояла край воріт, вдивляючись у курну дорогу. Кликала: "Сину!" Я простягав руки, хотів її обійняти, але матуся кудись зникала.
Від болю стискалося серце.
Схвильований сновидінням, поривався звестись на ноги і відразу засинав, ніби провалювався у прірву.
— Васько, Васько! Скільки можна тебе будити?
— А, Кнопка… — спросоння пробурмотів я.
— Годі спати — час на вахту!
— Не шуми, Бесарабе, — остаточно прокинувшись, мовив я. — Зараз встану.
Глянув на годинник — пів на четверту. Таки пора. Шарашкін лютуватиме, якщо я спізнюся.
А все ж, замість того, щоб іти в ходову рубку, завернув на спардек.
В обличчя повіяв пестливий вітер. Дерев'яний настил звечора скатаної палуби, по якій я ступав босоніж, вологою прохолодою залоскотав підошви.
Світло від ліхтаря над відкидним майданчиком кружалом падало на воду, і в ній, немов хвостата рибина, погойдувався батометр.
— Оце все, що залишилося від спущених на глибоководні горизонти приладів, — зітхнув вахтовий гідролог Борис Козін.
— Значить, уціліло лиш те, що пішло на кілометрову глибину? — не вірячи своїм вухам, запитав начальник експедиції.