— Нам, мореплавцям, не звикати до мандрів. Проте і в океані слід пам'ятати про землю, — і Гудзонович, діставши з чемодана репродукцію картини Шишкіна "Ранок у сосновому лісі", пришпилив її на перетинку. Клишонога ведмедиця, здавалося, полізла до нього прямо в постіль.
— Пасажири? — розплющив очі, здивовано запитав підвахтовий.
— Частково… — відказав мій супутник. — Будьмо знайомі. Савелій Гудзонович, а це Василь Гайовий, — відрекомендував він і мене.
— Дуже приємно, — зрадів матрос. — Ви що — в тубільців, на островах жили і тепер вирішили емігрувати? — не второпав він, що й до чого.
— Ні, синку, — відказав Толстиков. — Я помічник капітана з "Вихора", а Гайовий такий же, як і ти, матрос.
Рожевощокий хлопчисько підскочив як ужалений.
— Вибачте, товаришу помічник! — стоячи в одних трусах серед каюти, відсалютував він.
— Нічого, нічого, буває,— посміхнувся Гудзонович. — Де тут у вас гальюн? — запитав.
— По коридору ліворуч.
Толстиков пішов освоюватися в колективі, а ми з підвахтовим залишилися удвох.
Товаришам по ремеслу та ще й одноліткам є про що поговорити. Євмен — так звали матроса — теж стерновий, відпочивав перед вахтою.
— То, кажеш, акули понівечили ногу? — перепитав, вислухавши мою сповідь.
— Вони, кляті,— підтвердив я.
— В океані таке трапляється, — знаюче мовив Євмен. — Минулого рейсу у нас на "Гідрологу" мурена старшому механіку палець відкусила. Капітан з тих пір не дозволяє запливати на глибину, і корали ми збираємо лише на мілководді. А там, як ти знаєш, вони не такі гарні — хвилями покришені, ну, й "терновий вінець"[31] псує.
— Знаю. Я тих коралових атолів набачився і в Індійському, і в Тихому океані — по зав'язку, — навіщось похвастав я.
— А де саме в Індійському океані ти плавав?
— Та майже на всіх широтах. Власне кажучи, добрався аж до "сорокових ревучих".
— Я теж там був — на Кергелені й Крозе.
— Ні, мені до тих островів не пощастило допливти, — відказав я. — На південь від Сент-Поль і Амстердама ми зустріли уламки айсбергів і відразу повернули назад.
— Пляжі на Мадагаскарі так собі, не гарні,— ніби між іншим, як про щось звичне, сказав Євмен. — А ось на Маврікії — чудесні.
— Ти маєш рацію, — погодивсь я. — Маврікійські пляжі просто казкові, але в мене вони залишили страшну згадку: там загинув мій товариш — кочегар Толя Марченко. Заплив у море — і не стало. Мабуть, акули напали.
— Ми на Тромлені каталися на велетенських морських черепахах, — й собі почав хвастати Євмен.
— Я теж там катався на них. Баскі "коники"! А на Сейшельських островах гостював у шукача піратських скарбів — містера Вілкінса.
— Подумаєш, щастя — шукач скарбів! — закопилив губу Євмен. — Нас на Мальдівах[32] приймав сам Мохаммед Фарід Діді Авал.
— Хто це?
— Хто, хто — султан! — випалив Євмен. Якби зараз хто-небудь сторонній почув нашу розмову, подумав би й не помилився: задерикуваті хлопчиська змагаються в хвастощах.
Але ж те, про що ми говорили, не вигадка — чистісінька правда. Це популяризатори знань, кабінетні мандрівники-географи, хто звіку-роду моря не бачив і не чув його запаху, факти висмоктують із пальця. А нам нічого фантазувати.
— Одне скажу тобі, Василю, — закінчив Євмен. — Зараз для людини загроза не сам по собі океан та його хижі мешканці. Загрозу створили люди. Нафта, мазут, промислові відходи — все плаває на поверхні, за тисячі й тисячі миль від континентів. А радіоактивні продукти? Ти слухав виступ заступника начальника експедиції Генріха Левковича Уткіна?
— Слухав.
— А я, хлопче, був очевидцем, як наші океанологи вивчали радіаційний режим біля островів Палау і виявили цілі райони з небезпечно підвищеною радіацією і як потім раптом незвані гості, американські вояки, під личиною вболівальників за долю тубільців Палау вдерлися на борт "Гідролога". Ось звідки загроза — від двоногих хижаків!
— Коло острова Фунафуті, а сьогодні й неподалік від Абемами теж натрапили на радіоактивні корали, — додав я.
— Занапастили, гади, океан! — вилаявсь Євмен, ідучи на вахту.
Невдовзі повернувся Толстиков — збуджений, веселий.
— Як не дивно, екіпаж "Гідролога", — з порога кинув він, — укомплектований не повністю. Відсутній і помічник капітана. Скажу тобі відверто: роботи тут — непочатий край. Завтра вранці й візьмуся.
Толстиков один із тих, хто ні на мить не вгомоняється, в які б обставини не потрапив, і завжди старається найти або ж сам створити потрібні клопоти. І якщо б він, подумалось, потрапив на дикий острів (а таке, на жаль, сталося!), де кучка тубільців, він, мабуть, за кожним з них ганявся б, аби повчити. От уже вдача!
— Чи бажана буде тут ваша допомога? — поцікавивсь я.
— Ти ще й питаєш? — обурився Гудзонович. — Не те що бажана, а необхідна. Людей треба вчити. Вчити, вчити і ще раз вчити! Інакше вони здичавіють.
На другий день під вечір наш корабельний розклад був непередбачено порушений.
Вітер поступово влігся, але хвилі були такі ж високі, як і раніше, й не випускали судно з обіймів.
"Гідролог" все далі відходив од екватора. Полярна зірка повищала над горизонтом.
— Де ми зараз? — запитав я в Євмена, який щойно змінився з вахти і зайшов у каюту переодягнутися.
— Майже на шостій паралелі,— відповів він. — А точніше: на п'ятому градусі п'ятдесят п'ятій мінуті північної широти. Годину тому вийшли на траверз[33] банки Кітс і — подалі від гріха! — відхилилися від неї праворуч, тому що, як сказав штурман, глибини там… Ну, словом, мілководдя — дивись, черконеш ненароком днищем об рифи. В кількох десятках миль звідси на захід лежить атол Мілі. То вже Маршалловий архіпелаг, острови з групи Радак.
Савелій Гудзонович, улігшись на койці, читав брошуру з питань виховання трудової молоді, а ми з Євменом піднялися на палубу. Товариш збирався показати мені, який-то в них унікальний глибоководний трос.
Вам це може здатися чудасією: якийсь там трос — дурниця! Кому дурниця, а кому й ні, адже ми моряки, а морякам усе цікаво, особливо те, що стосується їхнього фаху.
Ми пройшли в носову частину, на півбак судна.
— Ось він, — показав Євмен на велетенську котушку.
Нижче підшкіперської й малярки в просторому відсіку трюму стояла прикріплена металевими лапами до палуби височезна, із крутими боками в'юшка. На ній було намотано понад десять кілометрів троса.