Я знову замилувався дивною красою: ранковим умиротворінням гаю (птахів на коралових атолах майже немає, якщо ж і бувають, то не те знайоме нам галасливе птаство), високим безхмарним небом, тиховоддям голубої лагуни.
"Яка чарівність!" — думав я, всотуючи поглядом пурпур ранку, кожною клітиною відчуваючи його пестливу прохолоду.
І знову, вже вкотре, спало на думку: "Рай земний". Та перед очима раптом постали бачені недавно вирви од бомб і снарядів, клаптики городів серед корчуватих дерев, де, обливаючись потом, трудилися тубільці, почулася пісня острівного вождя й музики Тапу Ліві — про атомний смерч над атолами й зухвалих американських вояків із загону морської піхоти, хто, висадившись на Фунафуті, лиходіяв, зобижаючи остров'ян.
Спокою на світі немає, і поки кривда чинить своє, не шкодуючи простий люд — ні малого, ні старого, як же можна бути щасливим!
"Звичайно, в Америк і Європ є і гармати, і ракети, — подумав я. — Ними брязкають і залякують народ нелюди-мілітаристи. А ці діти природи, тубільці… Що вони, незахищені, можуть протиставити грубій силі? Нічогісінько, крім хіба що свого чулого серця, клопіткої праці, неголосної відваги у повсякденному борінні з океаном. Тож як нам усім треба оберігати світ од зазіхань злих і неситих!.."
Степан повертався смерком, розповідав про свою риболовлю. На відміну від інших рибалок, яким завжди очі засліплюють хвастощі, Очеретний, навпаки, прибіднявся, корчив із себе невдаху.
— Тієї риби — що кіт наплакав, — казав він.
— Поганий улов? — допитувавсь я.
— Не те щоб поганий, — відповідав, — а так собі: штук двадцять макрелей та тунців.
— Ого! — не стримував я подиву. — Одна ж рибина буває на півцентнера.
— Наші трохи менші — кілограм по п'ять-шість.
Він щоразу приносив з собою рибу, правда, невелику.
— Дрібна смачніша, — пояснював.
Ми вечеряли: на порізані шматочки сирого тунця або макрелі вичавлювали лимон; їли солодкувате таро, варені плоди хлібного дерева, що їх для мене передавав Теувіні. Словом, вечеряли по-полінезійськи.
Коли Степана не було вдома, я, аби згаяти час і не нудитися, брав зав'язаний у целофан записник і починав читати. То був щоденник, який напередодні своєї загибелі дав мені боцман.
Сумний життєпис (я до нього ще повернуся)!
Як це, мабуть, і трапляється з тими, хто за перо береться від випадку до випадку, Кузьмич розповідав про потаємне й наболіле — що найглибше запало в душу.
Виходить, він не раз уже плавав у цих широтах. А один рейс залишив у його серці невигойну рану…
Щоденник, кількасот сторінок, був написаний нерівним, розмашистим почерком. На деяких аркушиках я побачив наклеєні вирізки з газет. Траплялися й виписки од руки з книжок — матеріал, що стосувався переважно випробувань американцями водневої зброї та згубних наслідків від тих випробувань для тихоокеанських островів. Лише згодом я зрозумів, чого наш боцман всім тим так зацікавився.
На перших сторінках ішлося про самого Кузьмича — звідки він родом і як потрапив на море, й тому подібні біографічні дані. Каракулі боцмана були нерозбірливі, і я всього не встиг прочитати. Та, гортаючи записник, в одному місці натрапив на оповідь про якусь риболовецьку шхуну з японською назвою "Татсу-мару" ("Час дракона"). Оповідь про шхуну і її екіпаж, з яким Кузьмича звела доля.
Серед японців — Ісікави Хатіро, Кунімацу Марітака, Ходзумі Кесатосі та інших — згадувалося два полінезійці. Одного звали Сінгаітеава, другого Менеуа.
"Чи не наш це Менеуа, Той, Кому Не Таланить?" — подумав я.
Але ж… Хіба мало на островах людей з таким іменем! І я прочитаному не надав значення.
Невдовзі Того, Кому Не Таланить, перевели в нашу палату.
Я ще й досі не вірю в той випадковий збіг обставин, в те, що дороги людей можуть так неждано перехреститися.
Та про все по порядку…
Отже, Менеуа поселився в нашій палаті, на циновці біля вікна.
Це був не молодий, років за п'ятдесят, тубілець — зморшкуватий, висохлий, ніби коряга, яку обкатали й викинули на берег хвилі.
Мене вразив колір його шкіри.
Полінезійці не такі чорні, як їхні сусіди — меланезійці та папуаси. Тіло золотаво-коричневе, а зуби, не пошкоджені бетелем,[21] іскристої білизни.
Проте шкіра Менеуа була якась чудернацька. Її розцяцькували, переважно на суглобах і стопах ніг, білі плями, як то трапляється в людей, хворих на вітіліго.
Я так і подумав, що однорукий рибалка вражений тією рідкою хворобою. Але, крім білих плям, під пахвами та на шиї в нього червоніли невигойні виразки. Волосся не було, а там, де воно залишилося, кучерявились матово-білі волосинки. Тобто теж порушена пігментація… у беззубому роті кровоточили ясна.
Якщо до цього додати, що не було й руки, а очі померклі, з мереживом склеротичних прожилок на білках, безпомилково можна сказати: від колишньої людини залишилась мізерна рештка.
Проте душа жила, допитливий, кмітливий розум остров'янина не згас. І це ми відчули одразу.
— Алофа, алофа, Степана! — обнімаючи Очеретного єдиною рукою, вигукнув Той, Кому Не Таланить, і очі його затуманилися сльозою.
"Алофа", як іще одне полінезійське слово — "алоха", означає вияв любові й подяки.
Зрозумівши, що тубілець висловлює йому свою вдячність, Степан знітився.
— Ну, що ти, старина! — ласкаво мовив він. — Один — за всіх, всі — за одного, — ти ж знаєш!
Менеуа опустився на долівку.
— Ой рашен, совєтік?[22] — запитав він.
— Радянський, радянський! — збагнув Очеретний.
— Оау — фунафута,[23] — показав на себе тубілець. Скоромовкою кинув, хвилюючись: — Совєтік! Ваа… тапата самі, тана тафалота.
Він говорив і говорив, жестикулюючи.
Важко було щось розібрати з його нервової оповіді, крім окремих слів: судно, рибалки, море. А ті жести, що ними доповнював сказане, свідчили: Менеуа розповідав про якийсь незвичайний і, може, навіть трагічний випадок на морі.
Так воно зрештою і виявилось.
Опівдні до нас завітав Сем Роулінз.
— О, у вашій палаті міжнародний колектив, — весело засміявся, побачивши серед нас Менеуа.
З дядьком Семеном прийшла і внучка тубільця — Корділія.
— Атоу! — поставила вона перед Менеуа кошик.
В ньому лежали банани, риба, і старий, не відкладаючи на потім, почав усіх частувати.