— Як так немає! — здивувавсь я, пригадавши розповідь мого земляка, матроса з "Витязя", що кілька років тому відвідав Аба-Рірінгу, де йому в острівній лікарні вирізали апендицит.
— То було колись, — пояснив Лукич. — Тоді специ Пентагону ще не будували своїх аеродромів. Тепер усе змінилося, і на ті острови, мабуть, нічого й рипатися.
Зрозуміло. Подібна історія з далекими океанськими суходолами для нас, мореплавців, не нова. В Індійському океані, на архіпелазі Чагос, де я недавно побував, теж звили кубло американські вояки. І на острові Різдва, й на Еніветоці. Янки всюди споруджують військові укріплення й риють схрони для атомної зброї. Одержимі манією переслідування, мовби на них хтось збирається нападати.
"Таких лицедіїв і такого лицемірства світ не знав!" — подумав я, пригадавши бачені на власні очі острови, перетворені на полігони й казарми.
— Одужуй, Васько, — залишаючи каюту, побажав штурман. — Ми ще побесідуємо на "ти" з Південним Хрестом і з іншими зорями тропічного краю.
І мені нестерпно захотілося на місток, в милу серцю ходову рубку, де я провів — і тут, на "Вихорі", й на інших кораблях — найкращі дні свого молодого життя. Бо відчуття щастя приходить лише тоді, коли знаєш: твоя праця потрібна людям. А що без нас, матросів, стернових, інші не обійдуться, я був глибоко переконаний.
Та ось нині я — баласт… Лежати прикутим до ліжка, та ще в морі, гіршої кари й не придумаєш!
Дарма, що боліла нога, попросив:
— Дозвольте мені на палубу.
— Але ж ти зовсім не транспортабельний.
Сам я таки ходити не міг — нога забинтована і, щоб, чого доброго, не зсунувся на підлогу, прив'язана до ліжка.
Говорухін, наш судновий лікар, уважно поставився до мого прохання. Порадившись із капітаном, він ще з порога кинув:
— Збирайся, акулолов!
— І ладна Васькова душа в рай, та гріхи не пускають, — посміхнувся на те Степан Очеретний, разом з Кнопкою заходившись піднімати мене з ліжка, щоб перекласти на носилки.
— Та хоч носилки, носилки поверніть! Не виносьте його, як мерця — вперед ногами, — сердито зауважив лікар.
Друзі на сто вісімдесят градусів розвернули носилки, піднімаючи мене по сходинках трапу на горішню палубу.
Там було гамірно — матроси, океанологи. Усі дивилися на мене — чи, може, так здалося? — ніби на морське чудо.
Лежачи на високій подушці, я кивком голови вітав присутніх, як, мабуть, вітав фараон свій народ, коли його паланкін несли повз вируючий натовп.
Намагавсь я навіщось жартувати. На моє вітання й жарти відповідали, але — по всьому було видно: на судні траур. Люди пригнічені й похмурі. Адже минуло лише кілька днів, як боцмана розтерзали акули. Таке не забувається…
Носилки поставили під тентом — там, де Гудзонович і ескулап завжди грають у "козла".
— Видивляйся, Васько, на всі чотири боки — ти поки що лежачий впередзорящий. А я подибав на вахту, — заявив Очеретний.
Звідси й справді відкривавсь неозорий краєвид. Та, як і раніше, океан був пустельний, у небі ні хмариночки.
Під тентом не те що в каюті, прохолодно.
Судно робило майже двадцять вузлів — чималенька швидкість. Завдяки цьому серед повного штилю нас обвівав легкокрилий вітрець, а до слуху доносилася знайома музика рипливих щогл та погойдування вант, мереживо яких дзвеніло над головою. Запах відпрацьованого машиною масла змішувався із свіжістю водорослин; їхні батоги — значить, скоро суходіл — дедалі більше почали з'являтися на воді.
Я подумав: який прекрасний світ і люди в ньому. Мені не терпілося видужати, за все добро, що для мене зробили інші, віддячити, працюючи на повну силу.
Можливо, це не клятва, а просто так, наказ собі,— я вирішив: будь-що досконало опаную морське ремесло, стану умільцем, таким, як був незабутній Кузьмич, людина, що врятувала мені життя. Бо якби боцман не залишився там, де його оточили акули, а відразу підплив до човна, мені б від тієї зграї не врятуватися.
Південно-східним курсом "Вихор" ішов на архіпелаг Елліс.
Вони ще були хтозна й де, ті острови, а я про них уже дещо знав.
— Ось, погортай знічев'я, — приніс Шарашкін лоцію островів південної частини Тихого океану.
Лоція — найромантичніша книга серед усіх книжок, відомих людству. Тому що створила ту книгу сама природа. Довідки в енциклопедіях ("Морська лоція— керівництво для плавання в тому чи іншому басейні з докладним описом його навігаційних особливостей") не дають про неї справжнього уявлення.
Та й чи можна, скажіть, нудними словами "посібник", "керівництво для плавання" назвати те, що живіше за живе — океани, узбережжя континентів, острови, їхні бухти й затоки, вічно рухливі морські течії, вітри, урагани, грози, коралові рифи, припливи й відпливи, землетруси, тропічні циклони, тайфуни, цунамі! А ще тваринний і рослинний світ тих суходолів, опис кліматичних умов, безліч іншого. І, звичайно, настанови навігаторам, як краще й безпечніше в той чи інший порт прийти.
Про все це сказано, цим заповнені товстелезні фоліанти лоцій.
І я заходився читати — там, де йшлося про архіпелаг Елліс. Читав, як захоплюючий роман.
Острови взагалі — дивовижжя, а тим паче такі віддалені від материків і всього цивілізованого світу, як ці.
…Лежать вони відразу за екватором (хіба ж не диво! Звідси, де тепер наш "Вихор", до них шапкою докинути), між п'ятим і одинадцятим градусом південної широти.
Що це за широти, я вже розповідав: зона тропічної спеки, світ коралових атолів, у лагуни яких навіть для легких човнів (підводні скелі, рифи) шлях закрито. Низинні, пласкі острівці підводяться над поверхнею океану лише на кілька метрів. І коли здіймається буря — тайфун або тропічний циклон, порятунку немає: все гине.
Я гортав сторінку за сторінкою. Загадкові, сповнені таємничості назви: Мотулоа, Аматуку, Нукулаелає, Тепука-Вілі-Вілі. Полінезійські й мікронезійські слова, бо архіпелаг Елліс — на межі між Полінезією і Мікронезією.
У кінці лоції хтось підшив ще одну книжку, понад сотню замацаних, пожовклих сторінок убористого шрифту — нариси російського мореплавця Коцебу.
Кілька абзаців було підкреслено масним червоним олівцем. "Між п'ятим градусом південної широти і екватором, — прочитав я, — ми щодня помічали, що десь близько суходіл. Коли ми знаходилися під четвертим градусом п'ятнадцять мінут південної широти і сто сімдесят вісім градусів західної довготи, шквал, налетівши з південного сходу, заніс на корабель безліч метеликів і дрібних пташок, які водяться лише на суходолах… Отже, поблизу була земля. Та даремно ми напружували зір — землі ніде не було видно. Тож відкриття розташованих у цьому районі островів лишається для якого-небудь майбутнього мореплавця".