Князь думав і вирішив швидко. Боярській волі не суперечив: вдарився з дружиною на Поділ, щоб розметати бунтівливих і непокірних. Отож тепер бояри вже від нього не відступляться, бо сьогодні вдовольнив їх. Тепер треба прихилити також киян, вгамувати це безбереге морс пристрастей, недовір'я, підозріливості й невдячності. Князь аж заплакав, зупинивши коня перед юрмовищем, яке не розступалося, не виявляло щонайменшого навіть наміру пропустити князя до Турової божниці, де б міг він розставити свою дружину й поблизьких людей в належному порядку, бо ж лад довкола князя відразу породжує лад і спокій також у серцях цілого люду.
— Діти мої! — схлипнув Ізяслав, і те видовисько розплаканого князя попереду закутої в залізо жорстоколицьої дружини попервах здивувало й навіть розсмішило киян, почулися вигуки:
— Ти диви!
— Плаче!
— Князь плаче?
— Та не плаче — реве!
— Рюмсає!
Але Ізяслав знав, чим дійняти простого чоловіка, він ще пустив два струмки з почервонілих очей, знову прохлипав:
— Діти мої!
Це вже не тільки здивувало киян, а й зворушило, гамір і крикнява поволі влягалися, торговище втихомирювалося. Так буває завжди на вічу після того, як кожен намагається перекричати свого сусіда і всіх, хто є довкола, а тоді, знесилившись і збагнувши, що вже й не відає, про що волати далі, лишається з ротом розтуленим, але без мови й без вітру, як кажуть. А тим часом люди, завчасу наставлені князем чи його підручними, кидають у натовп саме те слово, яке запалює людей і веде їх туди або туди, навіть усупереч їхній волі і намірам. Так мало б статися й тут, тільки слово напутнє йшло б уже не від підісланих горлодерів, а від самого великого князя, який з'їхав з недосяжної своєї Гори до милих його серцю киян, розплакався перед ними, і вони, на знак вдячності, затихли, щоб почути слово Ізяславове.
— Діти мої! — вигукнув князь. — Іде на мене стрий мій Гюргій з суздальцями, веде з собою половців поганих. Чи ж потерпимо таке? Оже би Гюргій прийшов І самими своїми синами, то котра йому волость люба, ту й узяв би, та оже привів на мене половців і ворогів наших Ольговичів, то хочу битися. А вас, діти мої, кличу з собою. Маю силу, то чом би мав миритися з Гюргієм! Підіть і ви зі мною, любі мої кияни!
Віче не відгукнулося на слова князеві, не викликали вони ні підтримки, ні спротиву, мовчанка залягла над торговищем, тихо було до самого берега дніпровського, здавалося навіть, що чутно хлюпання хвилі і постукування човнів бортами. Тоді десь всередині людського стиску заплакала дитина, і мовби від того плачу зчинився рух в натовпі, визміївся в напрямку до князя й до дружини, видно стало, що хтось пробирається наперед. Ще трохи — і перед князем опинився його прибічний лікар Дуліб, з князівською золотою гривною на шиї — ознакою недоторканості, з зухвалістю в очах і таким упевненим спокоєм, розлитим у всій постаті, що князь аж натягнув повіддя свого коня, так ніби зготовлявся відступати назадгузь од цього чоловіка, якому б давно сидіти в смердючому темному порубі, а не колотити отут люд, прикриваючись князівською золотою гривною.
— Мирись, князю! — сказав Дуліб неначе й неголосно, але так виразно, що почуто його в щонайдальших кінцях торговища.
— Ти хто? — запалюючись гнівом, гукнув Ізяслав.
— Хіба не впізнав? Лікар твій прибічний Дуліб.
— Він од Гюргія, од Довгої Руки! — вже до віча крикнув Ізяслав.
— Мирись, князю, з Юрієм! — твердо повторив Дуліб.
— Він зрадник! — ще гукнув князь.
— Ми не йдемо! — сказав Дуліб.
— Взяти його! — звелів Ізяслав, насилу стримавшись од спокуси гукнути, як: чотири Миколи: "В Дніпро його!", але довкола Дуліба вже стало кількасот велетнів, кожен з яких мав у руках чи то дубець, чи то молот на жилому держаку, чи то й саморобний спис, і вже мовби ціле торговище видихнуло одними грудьми: — Відступись, князю!
Тоді князь махнув рукою, відвертаючи дружину, і потав коня від своєї невдачі, від ганьби, а може, й від поразки. Для власної втіхи бурмотів собі в золотистий вус: "Аби дав Бог здоров'я, а мста буде".
З братом Володимиром, з синами Мстиславом і Ярополком, з боярами і дружиною Ізяслав ще того дня вийшов з Києва і коло Витачева зустрівся з братом своїм Ростиславом, який приплив на лодьях із Смоленська, ведучи з собою велике військо. За день прибули чернігівські князі й чорні клобуки хана Кунтувдія; Ізяслав досі ще й не мав ніколи під рукою такої сили війська, тому він без вагань переправився через Дніпро й сміливо пішов до Переяслава, до якого вже підступив Юрій.
Послані вперед чорні клобуки відігнали стрілами половців од города, і полки Ізяславові вийшли до Трубежа, на другому березі якого стояли полки Долгорукого.
Дружини стояли на протилежних берегах Трубежа і дивилися одна на одну з деякою сумішшю цікавості й жаху від думки, що муситимуть битися брат з братом. Стріли з хижим посвистом полетіли з одного берега, тоді з другого, та то були тільки стріли, безмовні, бездушні, може, послані просто в білий світ, послані не так ненавистю, як збентеженням і розгубленістю; стріли завжди сліпі, не бачиш, хто їх пускає, це не те, що меч, занесений над головою; від стріли можна сховатися, ухилитися, порятуватися, а занесений меч повинен упасти, і вже там немає відступу, там кінець усьому.
Юрій не хотів битися. Він послав до Ізяслава коротеньку грамотку: "Брате й сине! Не станемо проливати християнської крові". Ізяслав затримав посла, не відповів — вивів з Переяслава на берег Трубежа всі залишки своїх полків, щоб ще більше нажахати суздальців і їхнього нерішучого князя.
Бо Долгорукого завжди пам'ятали нерішучим і не схильним до кривавих битв. Один раз лиш ходив він з великою перемогою супроти волзьких булгар, та й то, щоб помститися за смерть свого тестя, половецького хана Аєпи, отруєного перед тим булгарами, коли хотів їх звоювати. Тоді Юрій розбив болгарські полки, взяв великий полон і вернувся з великою честю й славою. Однак, діялося те ще за життя Мономаха, отож, нерішучий Юрій відчував у себе за спиною підтримку свого славного отця. Опріч того, до походу й до битви схилили його половецькі хани, яким нетерпеливилося помститися за смерть Аєпи набагато більше, аніж самому Юрію. Так воно й складалося тоді на честь і славу для молодого суздальського князя.