Блідолиций тисяцький Ростиславів, чоловік так само невиразних замірів і відчуттів, як і його князь, вийшов назустріч Дулібові, вислухав його спокійну мову, не сказав нічого, так ніби погоджувався з лікарем, але й не зробив нічого, аби пришвидшити його побачення з князем.
— То що? — спитав його Дуліб.
Тисяцький ще трохи подивився йому через плече, нічого, власне, й не бачачи, тоді промовив безбарвним голосом, який дуже нагадував князів голос:
— Треба спати.
— Проспите з князем усе.
— Вночі не діється нічого й так. Припекло тобі.
Він пішов, навіть не подбавши, щоб Дуліба влаштували де-небудь у цьому задимленому, заплямканому палаці, та лікар однаково не мав наміру спати: Іваниця ж не рвався до спання не так з запопадливості, як з цікавості. Поволі віддаляючись від Дуліба, він тепер мовби придивлявся до нього збоку, і виходило, що це навіть якось розмаїтить тобі життя, однаково, що помітив гарну жінку й стежиш, куди вона йде, і куди заверне, і що з нею станеться.
Йому тільки несподівано захотілося їсти. Видно, спричинився до того самий дух Красного двору, оті гори переїдів, обгризеного маслаччя, серед яких харчали й хропли нікчемні нероби, лизоблюди й лизогуби.
— Оце хропуть! — мовби аж позаздрив Іваниця. — Казав князь Юрій, Бог Адама вигнав з раю за те, що той отак хропів і не давав Всевишньому виспатися як слід. А князь твій, Дулібе, десь спить, і йому, виходить, не заважають оці харчуки.
— Здається мені, Адама вигнано за дещо інше, — віджартувався Дуліб.
— За те не виганяють. Бо ж і сам Бог грішить потихеньку. Алголів он скільки довкола себе розплодив, там тобі й шестикрильці, й трьохкрильці, і з двома крильцями.
— Анголи не жінки.
— А хто ж вони? Ти читав багато книг, хіба десь написано, що анголи — чоловіки? А раз не написано, то виходить — жіночки. А з'їв би я оце якусь смаженину свіженьку. Може, пошукаємо, де вони того оленя смажать для князя та урвемо там по шматочку?
— Треба нам не проґавити князя. Бо як обсядуть його, тоді не проб'єшся й слово мовити.
— Оце! Хіба тут словом щось удієш? Взяти б дрючок та розігнати цих дармоїдів, а князеві твоєму…
— Не забувай: маєш завдячувати йому своїм визволенням. Так усі вважають, і так повинно бути надалі. Не гаразд, коли станеш до своєї вдячності долучати похмурість або, що гірше, необережним словом розкриєш нашу таємницю. Знаємо про все втрьох: ти, я і князь Ростислав. Затям собі це, Іванице.
— Одні тямлять, другі затямлюють — ото й вся справедливість, що ти нею протурчав мені вуха, лікарю.
Далі блукали мовчки. Серед величезної незатишності й непривабливості палацу, загидженого й зогидженого, мали вигляд неприкаяних, але не грішників, а чистих праведників, що заблукали сюди з намірами, може, й очисними, та розгубилися, не знаючи, з чого почати, і кружляють у цьому царстві сонної засміченості без надії вибратися звідси будь-коли.
Князь Ростислав спав довго і міцно, як людина, не обтяжена сумнівами й тривогами. Ще довше він одягався з допомогою свого опальника, бо не личило стороннім бачити князя не у своїй величі й славі його високої гідності, підкреслюваної доладно вбранням і коштовним озброєнням; через те Дуліб добрався до Ростислава вже й сам, як Іваниця, зголоднілий і досить-таки розізлений.
— Здоров будь, князю, — привітався він і не витерпів, додав: — Спиш гарно, дим не душить тебе, а видно, лиш лоскоче. А дим не тільки в цьому палаці, а й над цілою землею Суздальською, не забудь.
— Ну, — скривився Ростислав. — При рабові пробуєш докоряти князеві?
Червоні плями гордовитості й нездорового пожвавлення ще більше відтінювали звичну гидливу безкровність його обличчя. І в голосі теж билася неприхована бридливість, коли кинув свої образливі слова на Іваницю.
— Не раб, — твердо мовив Дуліб. — Товариш мій Іваниця. І відаєш про це вельми гаразд, князю. Отець твій…
— Тут я князь, — урвав його мову Ростислав, — і з рабами не…
— Зостанемося обидва, — в свою чергу не дав йому договорити лікар, — зостанемося обидва або ж…
— Ну? — скинув брови, вдаючи цікавість і наляканість Ростислав.
— Або кинемо тебе і вже не повернемося ніколи!
— А!
— Захопився занадто собою, князю, і забув…
— А!
— В твоїх руках наміри цілого життя князя Юрія. За ним же стоїть цілий народ наш…
— А!
Зазнавши поразки з Іваницею, Ростислав тепер метався Дулібові оцим своїм безглуздо-байдужим "а!", відштовхував від себе, нагадував, що, навіть стоячи поряд, ти повинен відчувати: він князь, і маєш триматися від нього на тій відстані, яку нікому з смертних не дано подолати, бо то — відстань походження й народження, незнищима й нездоланна, тому зблизитися з князем однаково, що дострибнути до Бога.
— Як домовлено було з князем Юрієм, пішли ми з Іваницею поміж київським простим людом, і можемо вже сьогодні сказати, що кияни ждуть Долгорукого, хочуть побачити його в своєму городі…
— А!
— Ти ж тим часом, князю, виявляєш необережну неперебірливість, допускаєш до себе людей, яким вірити не можна, і цим загрожуєш…
— Загрожую? Кому ж?
Він звик питати, не слухаючи відповідей, бо щастя для всіх, так вважав, було вже в самому князівському розпитуванні. Тому не став слухати відповіді Дулібової, а відразу й додав:
— Знаю, що роблю.
— Петрило — ворог твій і князя Юрія, а ти його пригрів.
— А!
— Петрило — довірений у воєводи Войтишича і в ігумена Ананії.
— Войтишич? Його тут не було. Ігуменів — не було. Ще?
— Від Войтишича й ігумена послано гінця до Ізяслава. Сказано про тебе й про мене. Гінця споряджав Петрило.
— Звідки знаєш?
— То моя справа.
Ростислав ще не хотів видавати свою стривоженість, однак з усього було видно, що слова Дулібові його зачепили.
— Як знаєш, з чим поїхав гонець?
— Знаю — і вже досить. Знаю ще й те, як похваляєшся ти, що хоч сьогодні можеш сісти в Києві князем. Навіть князь Юрій засмутився б такими твоїми похваляннями, що ж казати про Ізяслава, як він довідається?
— Не твоє рабське діло.
— То слухай, князю. Коли ще раз почую від тебе про раба, не побачиш мене більше ніколи. Затям собі. Опріч того…
— Ну?
— Опріч того, повинен перепросити мене й Іваницю за свою брутальність.
— А!
— Чекаємо, князю.