— Знаю Кричка, він мені поганих людей не пришле, — сказав, коли Дуліб спробував запевнити його, що клопоту йому не зроблять надмірного.
— Дуліб лікар прибічний у самого князя Ізяслава, — сказав гордовито Іваниця. — Могли б і на княжому дворі жити, та не хочемо.
— А-а, — позіхнув Стварник, — воно кому як. Та добре вам тут буде, це вже так.
Тут Дуліб вже міг об'явитися. Він навіть змушений був об'явитися, щоб не викликати підозр, бо князь Ізяслав, мабуть, повідомив свого брата Володимира, якого полишив у Києві замість себе на той час, поки ходитиме в Суздальську землю, і молодий Володимир міг би занепокоїтися, що лікар княжий не дає про себе звістки.
Тому Дуліб написав грамотку до Володимира про те, що, коли треба, то можуть його завжди знайти на дворі в Стварника, де він замешкав і має намір діждатися повернення князя Ізяслава.
Грамотку повіз Іваниця. Вперше їхав сам вулицями Києва, вільний, як бувало колись, коли користався в Дуліба цілковитим довір'ям у всьому, бо тоді ще лікар не страждав тою підозріливістю, яка переслідувала його після Суздаля, — інакше Іваниця ніяк не міг пояснити його поведінки.
Власне, везти ту грамотку й не було куди, бо двір Мстиславів — он він, лиш проїдь Володимирові ворота та отой осоружний монастир святого Феодора. Для годиться Іваниця, вручивши грамотку отрокові, поштовхався трохи серед люду на Бабиному торжку, хильнув для покрепи стоялого меду з барильця в якогось веселого ситника-медовара, тоді ступою поїхав у напрямку до Софії, звернув у боярську вулицю, спинив коня коло Войтишичевих воріт, без вагань стукнув раз і вдруге, не злазячи на землю.
В щілину визирнуло чиєсь око, вмить оглянуло Іваницю, його коня, запримітило срібні прикраси на вуздечці, не поминуло увагою й недешеве вбрання Іваницине, бо брама трохи розхилилася посередині, саме так, щоб показалася бородата, невмивана від дня народження мармиза й поспитала:
— Тобі чого?
— Мав би поштивішим бути, свине безшерста! — незлобливо мовив Іваниця, граючись канчуком.
— А я поштивий. Чого стукаєш-грюкаєш?
— Дівку хочу бачити.
— Які тобі дівки? Це двір воєводи Войтишича.
— Знаю. Був тут. З самим воєводою твоїм пив. Нині не хочеться. Дівку хочу побачити. Поклич.
— Ось би тобі показав дівок, аби не ліньки.
— Ойку знаєш? Ємцеву. Покличеш — матимеш шмат срібла. Не покличеш — дурнем будеш.
— З коня зсядь, дурню. Побачать, — відразу злагіднів прибрамний невмивака. — Або від'їдь трохи, поки я пошукаю ту дівку. Десь гасає, як чортиця. А не збрешеш за срібло?
— Держи, — вклав йому срібляника в руку Іваниця. — Не маю боярської звички. Не брешу ніколи.
Той зник, а Іваниця поїхав вулицею далі аж до Бориславового двору, тоді вернувся назад, але Ойки не було, не чутно було й того невмиваки, може, й обдурив, забравши срібло й принишкнувши по той бік брами або ще й покликав на поміч своїх друзяк, щоб віддухопелили, коли що, нежданого зальотника.
Ойка з'явилася, звідки й не ждав. Бігла з другого кінця вулиці, куталася в своє біле козиняче хутерко, знов була боса, так ніби лиш учора він бачив її, тільки й того, що губи її ніби розповніли, стали соковитішими, яскравішими. Та чи й помітив ті губи Іваниця? Він найперше побачив босі ноги Ойчині, мало не звалився з коня назустріч дівчині, став безпорадний і розгублений, зміг лише вимовити:
— Знову боса?
— А що тобі? — зухвало крутнулася вона перед ним, і він зрозумів, що немає йому віднині життя ніде в світі, окрім оцієї незбагненної дівчини.
— Здрастуй, — гублячись дедалі більше, сказав Іваниця.
— Здрастуй.
— Аж не віриться, що знову бачу тебе.
— Зате мені віриться. Давно вже знають про вас.
— Що ж знають?
— А все.
– І те, що ми в Києві?
– І те.
– І ти знала?
– І я.
— Чом же? — він хотів спитати: "Чом же не прийшла туди, до Почайни?", але не наважився, тільки поворушив губами, безмірно дивуючись, що не може видобути з себе бодай слова, окрім того "Чом же?", а вона засміялася йому просто в обличчя:
— А тому ж. Щось маєш сказати? Передати щось воєводі Войтишичу?
— До тебе приїхав, — сказав жебруюче Іваниця, та на Ойку це не вплинуло.
— До мене? А навіщо?
— Ти ж казала. Згадай, як сказала тої осені.
— Не згадаю. Та й навіщо?
— Ну, тоді ти сказала… Сказала, що коли повернуся…
— То й що, коли повернешся?
— Що коли я знову приїду до Києва, то…
– І що ж, коли приїдеш? — вона глумилася з нього відверто й безжально. Крутилася перед ним на одній нозі та сама Ойка, але вже й не та, мовби її підмінили. Може, це й не Ойка, а суздальська Оляндра, приступна для всіх дружинницька жона, знікчемніла й зледащіла до краю? Та ні. Перед ним була дівчина, задля якої мав би жити далі, триматися на цьому згорьованому й сповненому несправедливості світі. Невже й вона може бути несправедливою?
— Ждали ми тебе з Дулібом там, у Кричка, на лузі коло Почайни, — знову завів він сумирно. — Думали, взнаєш, прибіжиш.
— Знала, а не прибігла.
— Про Кузьму б тобі розповіли.
— А що розповідати? Твій лікар все написав митрополитові. Всі знають.
— Просиділи в порубі в Суздалі мало не рік цілий.
— Обидва й сиділи?
— А ти ж як вважала? Лиш Дуліб? Я теж. Товариш його у всьому.
— Кликав мене чого? — спитала вона, посуворішавши.
— Та ти що? — вже став гніватися Іваниця. — Побачити тебе хотів. Чи ти все забула? Стоїмо на дворі в Прокопа Стварника. Прийдеш?
— Треба буде — прийду.
— До руки хоч дай доторкнутись, — попросив Іваниця.
Вона жартома ляснула його рукою по щоці, крутнулася, побігла кудись знову вздовж вулиці, зникла не знати як і де. Мов провалилася крізь землю.
Іваниця приклав до щоки долоню, мовби хотів затримати там щось від Ойки. Власне, що мав від неї? Лиш оцей жартівливий ляпас — та й годі. Небагато, коли подумати, скільки чоловік настраждався, добираючись до цієї дівчини, але й не мало, бо перед тим не мав і того.
Іваниця готувався брехати Дулібові про Бабин торжок і про меди, які пробував там, але той не помітив тривалої відсутності свого товариша чи то не надав тому ваги. Хоч як там було, Іваниця збагнув, що між ними починаються давні взаємини цілковитого довір'я і свободи робити хто що хоче, і вельми зрадів цій своїй думці; що ж до Ойки, яка розізлила його своєю поведінкою, то заповзявся зрадити її з першою ж гулящою дівкою. "Ось тільки морду від'їм, — подумав мстиво Іваниця, — так і знайду собі дівку! Знатиме вона в мене! Мені аби морду від'їсти після харчів Долгорукого!"