— Так ми сьогодні нічого не вб’ємо,— мовив він і усміхнувся, вибачаючись переді мною за свій спів на полюванні.
Проте й тієї ж миті його усмішка була прекрасна. Здавалось, ніби його душа плакала й уста насправді тремтіли, хоч він і хизувався, що в такий серйозний момент може усміхатися.
Я був не якась там молодиця , і він побачив, що не справив на мене ніякого враження. Його взяв нетерпець, він зблід, роздратовано закружляв навколо, заходячи до мене то ліворуч, то праворуч, а часом зупинявся й вичікував. О п’ятій годині я раптом почув постріл і над моїм лівим вухом просвистіла куля. Я звів очі — Ґлан стояв, ніби вкопаний, за кілька кроків від мене й пильно дивися в мій бік. Рушниця на його руці диміла. Невже він хотів мене вбити?
Я сказав:
— Ви промахнулись, останнім часом ви кепсько стріляєте.
Та він стріляв не кепсько, він ніколи не робив промахів, просто йому заманулось мене збурити.
— Помстіться ж мені, чорт би вас забрав!— заволав він.
— Як надійде мій час,— сказав я.
Ми не зводимо очей одне з одного, і зненацька Ґлан стинає плечима й кричить мені:
— Боягуз!
І навіщо він обізвав мене боягузом? Я приклав рушницю до щоки, прицілився йому в лице й вистрелив.
Як постелеш, так і спатимеш…
Тепер родині Ґланів уже не треба шукати цієї людини. Мене дратує, що я постійно натрапляю на безглузде газетне повідомлення про певну солідну грошову винагороду за повідомлення про його смерть. Томас Ґлан пішов у сиру землю через лиху пригоду — в нього влучила випадкова куля на полюванні в Індії. Суд заніс його ім’я і обставини його кончини до протоколу, записаного на скріплених аркушах. У тому протоколі й зазначено, що він помер. О, повірте мені: там сказано навіть те, що помер від випадкової кулі.