– Я впізнаю його відразу, тільки-но побачу. Ні – тільки-но почую.
– І що тоді? – мовив Крамлі. – Зажадаєте арештувати його за те, що якось уночі, кілька днів тому, він їхав у трамваї п'яний?
Певне, на обличчі в мене відбився цілковитий розпач.
– Це я просто так, щоб збити з вас пиху, – сказав Крамлі.
– Друзі… – промовив хтось.
Натовп ураз притих.
То була чудова надгробна відправа, якщо можна назвати чудовим похорон. Мене ніхто не запросив сказати слово, та й з якої б то речі? Але з десятеро інших людей хто по хвилині, хто по три говорили про 1920 рік у Чікаго чи середину двадцятих у Калвер-Сіті, коли там ще були луги та поля, а облудна цивілізація МГМ займала всього один будинок і разів десять-дванадцять на рік великий червоний трамвай гальмував увечері на зупинці позад студії, в нього сідали Луїс Б. Майєр, Бен Гетц та решта й грали в покер аж до Сан-Бернардіно, де мали дивитись найновіший фільм за участю Гілберта, Гарбо чи Новарро, а потім виходили із кінотеатру з повними руками карток передпрем'єрного опиту: "Погань!", "Шедевр!", "Жах!", "Блиск!" І розкладали картки разом з королями й дамами, джокерами й піками, аби розважити, що воно в біса за гра в них на руках. А опівночі, і далі захоплені грою, їхали трамваєм назад, злазили на тій-таки зупинці біля студії, поширюючи навколо себе дух підпільного віскі й усміхаючись хто радісно, а хто з похмурою рішучістю, і дивились, як Луїс Б. Майєр шкандибає до свого лімузина й перший від'їжджає додому.
Всі вони були сьогодні тут, на кладовищі, і всі промовляли дуже щиро й правдиво. Ніхто не кривив душею. В кожному сказаному слові вчувалася непідробна скорбота.
Я стояв на гарячому пополудневому осонні, коли це хтось торкнув мене за лікоть. Я обернувся й здивовано розширив очі.
– Генрі! Як ви сюди потрапили?
– Та, звісно ж, не пішки.
– А як знайшли мене в цьому натовпі?
– Тільки ви миєтесь дитячим милом, усі інші вживають "Шанель" чи "Ароматичне". У такий день лишається радіти, що ти сліпий. Слухати ще сяк-так, а от бачити це я аж ніяк не хотів би.
Надгробні виступи тривали. Тепер говорив містер Фокс, адвокат Луїса Б. Майєра, чоловік, що добре знався на законах, але рідко дивився фільми своєї студії. У цю мить він саме згадував минулі дні в Чікаго, коли Фанні…
Серед яскравих квіткових барв пурхнула колібрі. Потім продзижчала бабка.
– Гнилятина, – тихо мовив Генрі.
Я вражено помовчав, тоді пошепки перепитав:
– Гнилятина?
– На вулиці біля будинку, – прошепотів Генрі кутиками уст, дивлячись у небо, якого не бачив. – І всередині, в коридорах. Коло моєї кімнати. Коло кімнати Фанні. Тхнуло гнилятиною. Його дух. Отого… – І по паузі кивнув головою. – Гнилятиною.
У мене затріпотіли ніздрі. Очі неспокійно забігали. Я переступив з ноги на ногу, ладний зараз же податися на пошуки, добачити, знайти.
– Коли це було, Генрі? – прошепотів я.
– Позавчора ввечері. Тоді, коли Фанні віддала богові душу.
– Цсс! – цитьнув хтось поблизу.
Генрі замовк. Вибравши хвильку між виступами, я пошепки запитав:
– Де?
– Переходив вулицю, було ще не пізно, – відповів Генрі. – Позавчора ввечері. Сильний, таки справді сильний дух. Уже потім, пізніше, мені здалося, ніби той гниляк зайшов услід за мною в коридор. Я хочу сказати, такий був сильний дух, що аж у пазухи мені заліз. Так наче ведмідь грізлі дихнув. Чули коли-небудь? Я так і став стовпом посеред вулиці, немов мене хто бейсбольною биткою торохнув. Ну, думаю, той, від кого так тхне, напевне чортом дихає і на бога, і на людей, і на собак, і на весь світ. Такий і кошеняти не обмине, а наступить на нього. Ниций нелюд. Гниляк, як я сказав. Гниляк. Це вам щось зарадить?
Я весь закляк і не міг видобути із себе й слова. Тільки насилу кивнув головою. А Генрі повів далі:
– Його дух уже кілька вечорів учувався в коридорах, а тоді став аж надто різкий – видно, той сучий син підступав усе ближче й ближче. Це він мені ногу підставив, тепер я знаю. Розміркував що й до чого.
На нас знову цитьнули.
Над могилою говорив якийсь актор, тоді священик і равин, а потім хор Голла Джонсона з Першої баптистської церкви на Сентрал-авеню пробрався між надгробками, став гуртом і заспівав "Великий день почався зранку", "У блаженстві спочивай" і "Милий боже, прихисти мене по смерті". То були голоси, які я чув ще в кінці тридцятих у "Зелених пасовищах": під їхній супровід Роналд Колмен перевалював через засніжені гірські верховини й спускався в долину Шангрі-Ла, а потім стояв на білих хмарах серед нив господа бога. І тепер, коли вмовк цей осяйний спів, я був переповнений почуттями, безмірно зрадуваний, і сама Смерть ніби вбралася в нові, сонячні шати вічності, колібрі повернулася до надгробних квітів по солодкий нектар, а бабка шаснула вниз, зазирнула мені в обличчя й полетіла собі далі.
– Хотів би я, щоб і мене провели з цього світу таким співом, – сказав Крамлі, коли ми йшли з кладовища, і Генрі між нами. – Боже мій, ото б бути самому тим хором! Ніяких грошей не треба, коли вмієш так співати.
Та я дивився на Генрі. Він відчув мій пильний погляд.
– Тут така штука, – мовив Генрі. – Він і далі приходить. Той містер Гниляк. Ви думали, з нього досить, еге ж? Ні, він не вситився скоєним і не може спинитись. Жахати людей – то йому наче ласий шматок з'їсти. Лиходійство – його улюблена розвага. Чужий біль – це те, чим він живе. Тепер він хоче запопасти старого Генрі, як запопав інших. Та я більш не дамся!
Крамлі слухав його цілком серйозно.
– Якщо той містер Гниляк з'явиться знову…
– Я подзвоню вам, immediatement.[32] Він никає по коридорах, спиняється біля кімнат. Учора крутився під дверима Фанні. Поліція почепила свій замок і опечатала їх, правильно? А той сучий син там стовбичив, і я його нагнав. Він, звісно, боягуз. Зброї в нього немає, ото тільки никає і дивиться, як би підставити ногу сліпому чоловікові, щоб той загримів зі сходів на самий низ. "Гей, Гниляк! – гукнув я. – Ану згинь!"
– Подзвоніть нам, – сказав Крамлі. – Одвезти вас додому?
– Дякую, мене привезла котрась із тих старих ворон з нашого будинку, то вона й одвезе.
– Генрі… – мовив я і простяг руку.
Він одразу взяв її в свою. Так наче бачив, як я подаю її.