Констанс там усі знали. За кілька хвилин ми записались у книзі й дістали ключа від бунгало в готельному саду. Ніяких речей у нас не було, та цього ніхто наче й не помітив. Хлопець-посильний, що повів нас до нашого пристановища, дивився на Констанс так, немов ладен був понести її на руках. Коли ми ввійшли до кімнати, Констанс запитала його:
– Півсотні доларів вистачить, щоб роздобути ключа й відімкнути нам плавальний басейн?
– Знайти ключа не так просто, – відказав хлопчина. – Але плавати о цій годині ночі…
– Саме моя година, – мовила Констанс.
Через п'ять хвилин над басейном засвітилися лампочки, і я сидів на бортику й спостерігав, як Констанс двадцять разів пропливає туди-назад, час від часу пірнаючи й линучи під водою від краю до краю басейну.
Коли хвилин через десять вона вийшла з води, засапана й розшаріла, я загорнув її у великий рушник і легенько обняв за плечі.
– Коли вже ви заплачете? – спитав нарешті.
– Дурнику, – відказала вона, – а що ж я оце робила? Як немає напохваті океану, то й басейн згодиться. А як і басейну нема, пустіть душ. І плачте собі, голосіть, ридайте скільки завгодно, нікого ви не потурбуєте й ніхто вас не почує. Думали коли-небудь про таке?
– Ні, ніколи, – з благоговійним трепетом відповів я.
О четвертій ранку Констанс, відчинивши двері ванної в нашому бунгало, побачила, що я стою й безтямно дивлюся на душ.
– Давайте, – мовила вона лагідно. – Ну ж бо. Спробуйте.
Я став під душ і на повну потужність пустив воду.
Об одинадцятій ранку ми проїхали через Венецію, поглянули на канали, затягнуті слизькою зеленою плівкою, поминули напівзруйнований поміст, побачили чайок, що ширяли в тумані, крізь який не пробивалось ані промінчика сонця, і хвилі прибою, такого млявого, що його ледь було чути, наче звук загорнених у чорну матерію жалобних барабанів.
– Гори воно все вогнем, – сказала Констанс. – Підкиньте п'ятака. Орел – їдемо на північ, до Санта-Барбари. Решка – на південь, до Тіхуани.
– Нема в мене п'ятака, – озвавсь я.
– О господи… – Констанс пошукала в сумочці, дістала двадцятип'ятицентовика й підкинула його в повітря. – Решка!
Над полудень ми вже домчали до Лагуни, але аж ніяк не з ласки дорожньої поліції – вона просто прогавила нас.
Ми сиділи у відкритому кафе на скелі, що височіла над пляжем готелю "Віктор Гюго", й потягували подвійні мартіні.
– Ви бачили колись "Уперед, мандрівцю"?
– Разів десять, – відповів я.
– Оце ж тут сиділи й снідали закохані Бетт Дейвіс і Пол Генрід у перших кадрах фільму. Тоді, на початку сорокових, сюди часто виїздили на натурні зйомки. Ви сидите в тому самому кріслі, в якому спочивала Генрідова гепа.
О третій ми проїхали Сан-Дієго, а рівно о четвертій спинилися перед ареною бою биків у Тіхуані.
– Витримаєте це видовище? – спитала Констанс.
– Спробую, – відказав я.
Ми додивилися до кінця три бої, вийшли в сонячне надвечір'я, випили ще по мартіні й з'їли добру мексіканську вечерю, а тоді поїхали назад, на північ, завернули на острів до готелю "Коронадо" й спостерігали там захід сонця. Сиділи не розмовляючи й дивились, як сонце котиться до обрію і старовинні вікторіанські вежки та свіжопофарбовані білі стіни готелю беруться рожевою барвою.
Дорогою додому ми спинились у Дельмарі й мовчки, час від часу беручись за руки, скупалися в хвилях прибою.
Опівночі машина спинилась перед африканським маєтком Крамлі.
– Одружуйтеся зі мною, – сказала Констанс.
– У наступному житті, – відказав я.
– Еге ж. І то добре. Бувайте.
Коли вона поїхала, я рушив стежкою до будинку.
– Де вас носило? – зустрів мене у дверях Крамлі.
– Дядечко каже: геть, негіднику! – мовив я.
– Тітонька каже: заходьте, прошу, – відповів Крамлі.
У руці в мене опинилося щось холодне – бляшанка пива.
– Боже милий, – сказав Крамлі. – На вас страшно дивитися. Йдіть сюди.
І обняв мене за плечі. Я й подумати не міг, що Крамлі здатен когось обняти, навіть жінку.
– Обережно, – мовив я. – Мене зроблено із скла.
– Мені сказали ще вранці, один приятель з управління… Співчуваю вам, синку. Я знаю, ви були добрі друзі… Той список при вас?
Ми вийшли в джунглі, де тишу порушували тільки цвіркуни, та ще звідкись із будинку долинали тихі акорди гітари Сеговії, сповнені туги за давноминулими днями, коли над Севільєю по сорок вісім годин підряд світило сонце.
Я знайшов у кишені свій безглуздий зім'ятий список і подав його Крамлі.
– А чого це ви надумали?
– Та так раптом, сам не знаю, – відповів Крамлі. – Ви збудили в мені цікавість.
Він сів і почав читати.
Старий у лев'ячій клітці. Вбитий. Чим – невідомо.
Жінка з канарками. Налякана до смерті.
Петро Массінелло. У в'язниці.
Джіммі. Втопився у ванні.
Сем. Помирає від алкогольного отруєння.
Фанні.
(І вже сьогодні від руки: Задихнулася.)
Дальші ймовірні жертви:
Сліпий Генрі.
Енні Оуклі, хазяйка тиру.
А. Л. Шренк, психіатр-дурисвіт.
Джон Вілкес Гопвуд.
Констанс Реттіген.
Містер Шейпшейд. (Від руки дописано: Ні, його викреслити).
Я.
Крамлі перевернув список, покрутив його в руках, тоді знов перебіг очима.
– Ну й звіринець ви зібрали, хлопче. А чого ж мені не знайшлося місця у вашій виставі?
– Усі ці люди так чи так надломлені. А ви? У вас є щось ніби самозарядний акумулятор.
– Це тільки відколи я познайомився з вами, синку… – Крамлі замовк і почервонів. – О боже, стаю сентиментальним. Тоді чому ви вписали до списку себе?
– Я смертельно переляканий.
– Воно так, але ж і ви маєте отой самозарядний акумулятор, і він працює справно. За вашою логікою, це має вас захищати. Що ж до всіх цих людей… Вони так квапливо, без оглядки, тікають, що неминуче попадають у прірву.
Крамлі знову покрутив у руках список і, уникаючи мого погляду, став читати його вголос.
Я зупинив його.
– Ну?
– Що "ну"? – запитав він.
– Далі чекати не можна, – сказав я. – Загіпнотизуйте мене, Крамлі. Ради всіх святих, Елмо, приспіть мене.
– Господи боже! – зітхнув Крамлі.
– Ви повинні це зробити не відкладаючи, цієї ж ночі. Просто зобов'язані.
– Ох ти ж господи… Ну гаразд, гаразд. Сідайте. Чи лягайте. Світло вимкнути чи як? Та дайте мені випити чогось міцного!
Я побіг, приніс два стільці й поставив їх один за одним.