— Але чому вовки?
— Моя мати була відьмою, не забувайте, і мала владу над іншими істотами. Вона доручила вовкам пильнувати мене, бо довіряла їм більше, ніж людям. Тим залежало на особливостях мого походження, адже я міг полювати на опирів і легко їх знешкоджувати.Опирі мають силу не від людини: вони здатні накликати дощ, наслати мор чи привабити багатство. Ворожбити і відьми нахваляються, ніби й вони те вміють, однак їхня сила не до порівняння менша.Щоб відновити життєву силу, опирі п"ють кров, але це зовсім не є їхньою щоденною поживою, як вигадують різні писаки. Джерелом їхньої сили є дух, ні добрий, ані злий дух природи. Язичники це розуміли й не втручались до життя опирів, і ті менше завдавали їм збитків.Справжній опир – це мудрий віщун, котрий знає, на що треба витратити йому силу.Проте діти опирів не народжуються такими, хіба що у них вселиться дух померлого опира.
— Звідки ж тоді вони беруться:?
— Це — як дар, якого не можна віддавати назад. Є нижчі істоти серед опирів, а є вищі.Це вже залежить від них самих: вміння навчатись і користати з помилок.У опирів дуже загострені відчуття, тому обдурити їх надзвичайно тяжко. Бувають місцевості, де опирів майже не залишилось, а є такі , де їх багато. Якби не сталося нещастя з моєю матір"ю, можливо, я б служив громаді захистом.Та на заваді тому став священик, котрий пішов на поводі у заздрісників і лицемірів, аби не втратити їхньої прихильності, і відмовився мене охрестити.Один камінчик потягнув за собою інші, й ніхто від того не виграв.Жити з людьми, що вбили мою матір, я всеодно не зміг би. мусив би їм помститись.Одне зло спричиняє інше, так само як невелике добро переростає у велику благодать.Як казав колись вельможний пан з Добромиля, котрого й досі тут пам"ятають, не можна порушувати природний плин речей, треба шанувати давні звичаї,бо люди, котрі їх уклали, прислухалися до свого серця і до голосу природи.
А тепер слухайте, пане докторе, що було далі. Я тоді ще не знав, що порядні купці не мандрують вночі. Валка, на шляху якої я опинився, була винятком.Купець з Добромиля наказав своїм людям їхати вночі, от вони і їхали. Мій господар, якому я служу так довго, виявився опирем.Уночі він бачив краще, ніж удень, і вночі залагоджував найважливіші справи.Але, щоб сонячне світло шкодило опирам, я такого не чув.Ми проїжджали по найбезлюднішій частині Карпатських гір, однак густо населеній їншими істотами, які вночі виходили на полювання.І не лише звірами, а й духами.Отже, вночі не можна було спати. Купець брехав своїм супутникам і слугам, що знає різні молитви і показував амулет з Єрусалиму – золоту бджолу.Насправді він промовляв різні опирські закляття, але ніхто не міг розібрати слів.Не кажу вже про те, що хреста й священиків він не боявся аніскілечки.Усю цю комедію з моїм оглядом він затіяв для публіки. Втім, дуже швидко він пошкодував, що стрінув мене.Треба знати опирів так, як я їх відчуваю, щоб не дивуватися,чому добромильський купець прийняв цей дар— дитя носферату і відьми.У майбутньому я міг позбавити його безсмертя , і мав від народження силу, яка вже в дитячому віці перевершувала його. Проте опирам високого рангу властивий фаталізм.Вони знають межу, яку не вільно переходити. Їм доводиться бути дуже обережними, і вони ніколи не намагаються перехитрити власну смерть, яку бачать задовго до того, як вона по них прийде.Але він ще не знав, хто я, хоча й мав підозру, а тому взяв до свого шатра.Він би захищав мене, якби я був опирем, і якби я виявився дхампіром, проте звичайне людське дитя віддав би під опіку людей, бо воно належить людям, як вовченя – вовкам.Усе досить просто.Опирі є частиною природи, а ви, люди, вважаєте себе вінцем творіння, при цьому проповідуєте смирення і покору перед єдиним паном – Богом. Тому з вас погані слуги, себелюбні й заздрісні.
Отак я увійшов у життя, сповнене запеклої боротьби, потаємних намірів та найрізноманітніших трафунків.Не встиг я опинитися у колі Купця з Добромиля, як трапилась одна подія, що справила на цього поважного пана дуже прикре враження. Як я уже сказав, уночі ми їхали, а вдень відпочивали. Втім, мене це не стосувалося, бо я ще не мав жодних обов"язків.Я повзав коло великої ватри, на якій готувався не то обід, не то вечеря.Довкола вогню юрмилася челядь, а сам купець відпочивав у шатрі .Мене він віддав під опіку своєму служці, десятилітньому хлопчині, й наказав не спускати ока.Хлопець, якому набридло спостерігати мою безпідставну радість, тицьнув мені кусень хліба, а сам кудись відлучився. Вогонь мене притягував. На рожні пікся олень, якого вполювали сьогодні вранці.Я ще добре не стояв на двох ногах, але напрочуд швидко рачкував і тому блискавично опинився біля самої ватри, по краях якої в попелі жевріли вуглини.Я занурив обидві руки в гарячий попіл і став вибирати з нього жар. Купець з Добромиля вийшов із шатра тоді, коли сорочка на мені вже зайнялася.Він заціпенів з жаху, бо я не звертав жодної уваги на те полум"я, пересипаючи жарини з одної долоні на іншу. Його очі були наче дві діри в трохи спорохнявілім дереві, темні й без блиску. Сам він боявся вогню: той не належав до стихій, якими подібні особи вміють керувати. І жах його був від того, що він не хотів, аби хтось побачив мене за цією забавою, яка мала би завдати мені шкоди, але не завдала. Він миттю здогадався, що я не можу бути опирем, а,отже, дхампір.Тут прибіг служка, здер з мене палаючу сорочку, і вдарив мене по руках, щоб я випустив жарини. А коли побачив, що на моїх долонях немає жодних слідів опіків, подивився так, ніби то були жарини не з мирної ватри, а з самого пекла.Я образився на нього і несподівано для себе звівся на ноги й зробив свої перші кроки на цій землі, вже як людина, а не як звірина. Купець дивився на мене, перемагаючи страх, бо мусив грати роль доброго опікуна..Він був з тих, кого називають дводушниками, і людська душа, хоч і ослабла, ще знаходилася в його тілі. Я зрозумів, що він зараз відлупцює мене й забере з сонця у душне шатро, а тому подався до воїнів.Та купець не пішов сам, а післав хлопця. Намагаючись вхопити мене, він послизнувся у траві. Воїни-берладники, люди зухвалі й незалежні, почали з того сміятися і кликати мене до себе. Очі в них були світлі, сірі й блакитні, але й у тих, хто мав темні очі,вони блищали, відбиваючи світло ватри і сонця.Той, що був найближче , начищав меч і відблиск його падав на лице.Я потягнувся до меча. Воям це сподобалося.Я не розумів їхньої мови, але вловив якісь знайомі слова. Не гаючи часу, я вхопив меч не за руків"я, а за гостре лезо, й одразу відчув біль і пальці забарвились червоним. Не встиг навіть закричати, як служка вхопив мене на руки й поніс до шатра.Оскільки одежі на мені не було, хлопець запхнув мене в хутра, що лежали в кутку, а сам кинувся шукати щось, аби зупинити кров. Купець з Добромиля тим часом увійшов до шатра і спинився при вході. Служка запхнув мою руку до глека , щоб холодна вода стулила краї рани.А тоді вийняв. Мабуть, щось його дуже вразило, бо він раптом заквилив тоненьким голоском і хотів вибігти, та наштовхнувся на свого пана. Я подивився на свою руку й не побачив там нічого особливого, тобто рана зникла разом з кров"ю.