В Орчика нема багато друзів, у нього є лише один друг — сліпий Сень. Та й хіба можна мати багато друзів? Скажімо, вісім чи десять? Одному розповіси свою таємницю, потім другому, третьому... Аж поки всі довідаються! І таємниця тоді ніяка вже не таємниця, а ти ніякий не друг своїм друзям, а плетун, базіка.
А сліпий Сень — це друг! Слухає завжди пильно, а по обличчю світло стримуваної усмішки мигає. Обличчя в Сеня біле, беззахисне, а коли йде вулицею, то на обличчі такий вираз, і гіби наражається тим обличчям на все. І тримається так, наче ось-ось об саме повітря вдариться, і руки — ніби на землі розпластається, то заздалегідь приготувався.
Ще колись, малим, Сень трохи бачив, а потім зовсім осліп. Іноді розпитує в Орчика:
— Ну, який же я, розкажи!
— Рудий,— береться розказувати Орчик.— У селі рудих і гемає, тільки ти один. Губи повні — як вишні, щоки — як пам-і іушки, а вуха здорові, як у кажана... Ну, такий, як усі.
Сеня оте найбільше тішить — такий, як усі.
Коли батько привів на подвір'я щеня, Сень поволеньки обмацав його — і пальцями запам'ятав, який у них цуцик Коли корова отелилася, Сень і теля обмацав, щоб знати його. У Сеня така вже звичка — неодмінно все обмацувати. Чи то буханець хліба, чи то книжку. Буває, не тільки обмацає, а й до щоки притулить. Так він із квітками знайомиться і весною, і літом. Уже, здається, добре знає кожну квітку, а натрапить на свіжу — і знову-таки до лиця прикладає.
Сень не любить сидіти вдома. По селу сам ходить, навіть людей упізнає. Кілька разів брав його батько і в поїздку з собою — якось одвозили буряки на залізницю, а то в сусіднє село до млина їздили. Залізницю Сень запам'ятав по тому, як паровоз свистить, як вагони стугонять, а млин — по гуркоту жорен.
Не кожне з дітей, навіть у селі, знає, що то за пташки й літають довкола них. А Сень іде вулицею, прислухається й каже:
— О, сиворакша співає!
— Де вона, де?— допитуються в нього й озираються по боках.
— Он там!—каже Сень і показує на дерево, звідки лине спів.
Дивляться — й справді сидить там птаха, щебече. Тільки хто ж знає, що то сиворакша? Один лише Сень, бо колись йому батько розказав про ті пташині голоси, от і запам'ятав. А інші діти лише горобців і ворон знають. Та ще соловейка — і то лише тоді, коли співає, а коли мовчки сидить на гілці, ніхто й не признає в ньому солов'я.
— Он коноплянка обзивається,—каже Сень.
— Удода чуєте? — питає.
— Сова пролетіла,— уважно прислухається Сень.
— Либонь, ласка в картоплі пробігла,— знову насторожується.
— О-о, кріт землю риє,— зводить брови Сень.
І справді — коноплянка обзивається, на яку чомусь, окрім Сеня, ніхто не звернув уваги; удод важко ухнув раз і вдруге, ніби налякати хоче когось; сова прошелепала в повітрі, війнувши навколо себе ляком; ласка в городі тінню ковзнула; глянули на грядку, а там земля горбиться, той горбочок витягується-витягується, бо його кріт розмотує.
Отакий Сень!
Орчик до нього заходить часто. І варто лише поріг переступити, як Сень зразу ж кричить назустріч:
— Орчик навідався, здрастуй!
— І як ти вгадуєш? — завжди дивується Орчик.
— Дивак ти! — сміється Сень.— Вгадую, бо ти трохи клишоногий, ходиш примітно.
— Який же я клишоногий? — наче аж сердиться Орчик.
— Не віриш? А чи я брешу тобі коли? — регоче Сень.— Хіба я збрехав, що це ти прийшов?
— Добре,— заспокоюється Орчик—Ходімо до річки...
Вони часто ходять удвох—у поле, до лісу, по сільській околиці. Іноді Орчик водить свого товариша в кіно, Сень слухає уважно, не передихне. І до школи його пускають часом, на уроки. В класі Сень теж сидить так, наче й немає тут. Учителі навіть за приклад ставлять, кажуть, що був би з нього найзраз-ковіший учень.
І ось вони йдуть до річки. Є в Сеня грушева палиця, якою обмацує дорогу. Коли попід тином іде, то по тину постукує, коли між деревцями — кожен стовбурець палицею намацує. А зараз, ідучи поруч із Орчиком, злегка по бур'янах костуром проводить, щоб у рів не впасти.
Розказує Орчикові по дорозі:
— Оце ми біля Гарбузової хати йдемо...
— Ніби я не знаю! — знизує плечима Орчик
— З Гарбузової хати,— незворушно провадить Сень,— завжди кислим сиром тягне. Вони свіже молоко не п'ють, а сир віддушують, щоб на базар занести.
А трохи далі:
— О, це ж Кононець на велосипеді іде... Чуєш, як у нього ланцюжок деренчить, а в каретці порипує так, ніби посвистує.— І кричить назустріч велосипедистові:— Здоров, Кононець! Куди ти рипиш?
Губатий Кононець, їхній сільський листоноша, відказує.-
— Риплю на пошту, а потім рипітиму з пошти.
— Мені пишуть?
— Пишуть, тільки листи забувають відправляти.
— Ну ти нагадуй!
Далі йдуть. Сень знову за своє:
— А тут Германець живе, бо гуси заґелґали, закричали так, наче ми не люди, а вовки... Тут школа... Зайдемо? Уроки вже скінчились, та нічого.
У школі Сеневе лице застигає, насторожується. Насторожуються губи, ніби ось-ось мають щось покуштувати, або ж покуштували, а тепер іще втішаються вдоволенням. Сень випинає груди вперед, ступає повільніше й зовсім невпевнено. Зрештою, зупиняється під стіною в коридорі й прислухається. Ніде ні шереху, ні звуку.
— Ходімо у твій клас,— каже Сень.
У класі сідає за парту і, поклавши перед собою руки, підводить голову рівно й високо. Про що думає? Орчикові починає здаватися, що товариш вловлює те, що тільки йому одному й властиво вловлювати, а тому раптово проймається особливо дружнім і добрим почуттям. Хочеться підійти й погладити йому руку, проте Орчик стримується чогось.
— А що таке географія? — озивається Сень.— Ви її тут вивчаєте?
— Тут... Я вже тобі розповідав.
— Це все про чужі країни? І про чужих людей?.. Про тварин, птахів? А як же це так — люди і птахи разом?
— Люди, птахи, копалини, промисловість...
— І як це все можна змішати докупи? Як на мене, то я окремо вивчав би всіх чужих людей, окремо — птахів усяких, як вони
співають, окремо — ліси.. А скажи, по інших країнах такі самі лелеки, як у нас?
— Мабуть, такі, тільки звуться по-іншому.
— Як це по-іншому, коли лелека і є лелека?
— Ну, по-їхньому.
— А зозулі в них є? Що роки лічать? "Зозуле, зозуле, скільки мені жити?" А вона: "Ку-ку! Ку-ку!"