— Так. Блакитні очі вважаються ознакою ясної душі. Тепер я скажу тобі про зелений колір. Земля сама по собі чорна, чорні або сірі стовбури дерев навесні; але як тільки тепле і ясне проміння розігріє темпі поверхні, з них лізуть угору зелена трава, зелене листя. Для зелені потрібні світло й тепло, та тільки не занадто багато тепла й світла. Тому зелень така приємна для ока. Зелень — це ніби тепло в суміші з вогкою прохолодою: вона будить уявлення про спокійну задоволеність, здоров'я, але не про пристрасть і не про те, що люди називають щастям... Зрозумів ти?
— Н-ні... не ясно... та все ж, будь ласка, кажи далі.
— Ну, що ж робити!.. Слухай далі. Коли літо розгоряється все жаркіше, зелень мовби знемагає від надміру життєвої сили, листя в знемозі опускається вниз, і, якщо сонячна спека не зменшується вогкою прохолодою дощу, зелень може зовсім зблякнути. Зате на осінь, серед втомленого листя наливається й червоніє плід. Плід червоніший на тому боці, де більше світла; в ньому ніби зосереджена вся сила життя, вся пристрасть рослинної природи. Ти бачиш, що червоний колір і тут — колір пристрасті, і він є її символ. Це колір захвату, гріха, люті, гніву й помсти. Народні маси під час заколотів шукають виразу загального почуття в червоному прапорі, що має над ними, як полум'я... Але ж ти знов не розумієш?
— Все одно, говори!
— Настає пізня осінь. Плід обважнів; він зривається й падає на землю... Він умирає, але в ньому живе насіння, а в цьому насінні живе в "можливості" і вся майбутня рослина, з її майбутнім розкішним листям і з її новим плодом. Насіння падає на землю; а над землею низько підіймається вже холодне сонце, біжить холодний вітер, мчать холодні хмари... Не тільки пристрасть, а й саме життя завмирає тихо, непомітно... Земля все більше проступає з-під зелені своєю чорнотою, в небі панують холодні тони... І ось настає день, коли на цю присмирнілу й притихлу, ніби овдовілу землю падають мільйони сніжинок, і вся вона стає рівною, одноколірною й білою... Білий колір — це колір холодного снігу, колір найвищих хмар, які пливуть в недосяжному холоді піднебесних висот,— колір величавих і безплідних гірських верховин... Це — емблема безстрастності й холодної, високої святості, емблема майбутнього безплотного життя. Щождо чорного кольору...
— Знаю,— перебив сліпий.— Це — немає звуків, немає рухів... ніч...
— Так, і тому це — емблема суму й смерті...
Петро здригнувся і сказав глухо:
— Ти сам сказав: смерті. А для мене ж усе чорне... завжди і скрізь чорне!
— Неправда,— різко відповів Максим,— для тебе існують звуки, тепло, рух... тебе оточує любов... Багато хто віддав би світло очей за те, чим ти нехтуєш, як безумець... Але ти надто егоїстично носишся з своїм горем...
— Авжеж! — вигукнув Петро палко,— я ношуся з ним мимоволі: куди ж мені піти від нього, коли воно всюди зо мною?
— Якби ти міг зрозуміти, що на світі є горе в сто разів більше, ніж твоє, таке горе, проти якого твоє життя, забезпечене й оточене співчуттям, можна назвати блаженством,— тоді...
— Неправда, неправда! — гнівно перебив сліпий тим же тоном палкого збудження.— Я помінявся б з останнім жебраком, бо він щасливіший за мене. Та й сліпих зовсім не треба оточувати піклуванням: це велика помилка... Сліпих треба виводити на дорогу й кидати там,— нехай просять милостиню. Якби я був просто жебраком, я був би менш нещасним. Зранку я думав би про те, щоб добути обід, лічив би жертвувані копійки і боявся б, що їх мало. Потім радів би доброму зборові, потім старався б зібрати на нічліг. А коли б це не вдалося, я страждав би від голоду й холоду... і все це не залишало б мені й хвилини і... і... від злиднів я страждав би менше, ніж страждаю тепер...
— Ти думаєш? — спитав Максим холодно і подивився в бік Евеліни. у погляді старого майнув жаль і співчуття. Дівчина сиділа серйозна й бліда.
— Певен,— відповів Петро вперто й жорстко.— Я тепер часто заздрю Єгорові, тому, що на дзвіниці. Часто, прокидаючись перед світом, особливо коли надворі метелиця й хуртовина, я згадую Єгора: ось він сходить на свою вишку...
— Йому холодно,— підказав Максим.
— Еге, йому холодно, він дрижить і кашляє. І він проклинає Памфілія, який не заведе йому кожуха. Потім він бере змерзлими руками мотузи і дзвонить до утрені. І забуває, що він сліпий... Бо тут було б холодно й не сліпому... А я не забуваю, і мені...
— І тобі нема за що проклинати!..
— Так! мені нема за що проклинати! Моє життя наповнене самою сліпотою. Ніхто не винен, але я нещасніший за всякого жебрака.
— Не буду сперечатися,— холодно сказав старий.— Може, це й правда. у всякому разі, якщо тобі й було б гірше, то, може, сам ти був би кращий.
Він ще раз кинув погляд жалю в бік дівчини і вийшов з кімнати, грюкаючи милицями.
Душевний стан Петра після цієї розмови ще загострився, і він ще більше поринув у свою болючу роботу.
Іноді йому щастило: він знаходив на мить ті відчуття, про які говорив Максим, і вони долучалися до його просторових уявлень. Темна й сумна земля відходила кудись удалину: він міряв її і не знаходив їй кінця. А над нею було щось інше... у спогаді прокочувався гучний грім, вставало уявлення про шир і небесний простір. Потім грім стихав, але щось там, угорі, лишалося — щось таке, що породжувало в душі відчуття величі й ясності. Часом це відчуття ставало виразнішим: до нього долучався голос Евеліни й матері, "у яких очі, як небо"; тоді виникаючий образ, що виплив з далекої глибини уяви і став надто виразним, раптом зникав, переходячи в іншу область.
Усі ці темні уявлення мучили й не задовольняли. Вони коштували великих зусиль і були такі неясні, що загалом він почував лише незадоволеність і тупий душевний біль, який супроводив усі силкування хворої душі, що даремно намагалася відновити повноту своїх відчувань.
VIII
Надійшла весна.
Верст за шістдесят від садиби Попельських у бік, протилежний від Ставрученків, у невеликому містечку була чудотворна католицька ікона. Знавці справи визначили цілком точно її чудодійну силу: кожен, хто приходив до ікони в день її свята пішки, діставав "двадцять днів відпущення", тобто всі його беззаконства, вчинені протягом двадцяти днів, мали йти на тому світі на скасування. Тому щороку, ранньою весною, в певний день невелике містечко оживлялося і ставало невпізнанним. Стара церківця уквітчувалася до свого свята першою зеленню й першими весняними квітами, над містечком стояв радісний дзвін, гуркотіли брички панів, і прочани розташовувались густими юрбами по вулицях, на майданах і навіть далеко в полі. Тут були не самі католики. Слава N-ської ікони гриміла далеко, і до неї приходили також недужні й засмучені православні, переважно з міського класу.