Обоє, і мати й син, так захопилися своїм заняттям, що не помітили приходу Максима, аж поки він сам, отямившись від подиву, перервав сеанс запитанням:
— Ганнусю! що це значить?
Молода жінка, зустрівши допитливий погляд брата, засоромилась, наче суворий учитель захопив її на місці злочину.
— Ось бачиш,— заговорила вона ніяково,— він каже, що розпізнає деяку різницю в окрасці чорногуза, тільки не може ясно збагнути, в чому ця різниця... Справді, він сам перший заговорив про це, і мені здається, що це правда...
— Ну, то й що?
— Нічого, я тільки хотіла йому... трошки... пояснити цю різницю різницею звуків... Не сердься, Макс, але, справді, я думаю, що це дуже схоже...
Ця несподівана ідея вразила Максима таким подивом, що він в першу хвилину не знав, що сказати сестрі. Він примусив її повторити свої спроби і, придивившись до напруженого виразу обличчя сліпого, похитав головою.
— Послухай мене, Ганно,— сказав він, залишившись на самоті з сестрою.— Не слід будити в хлопцеві запитань, на які ти ніколи, ніколи не будеш спроможна дати певну відповідь.
— Але ж це він сам заговорив перший, справді...— перебила Ганна Михайлівна.
— Все одно. Хлопцеві лишається тільки звикнути до своєї сліпоти, а нам треба прагнути того, щоб він забув про світло. Я дбаю, щоб ніякі зовнішні виклики не наводили його на марні питання, і коли б пощастило усунути ці виклики, то хлопець не усвідомлював би, що чогось бракує в його почуттях, як і ми, в кого є всі п'ять органів, не сумуємо за тим, що в нас немає шостого.
— Ми сумуємо,— тихо заперечила молода жінка.
— Ганю!
— Ми сумуємо,— відповіла вона уперто...— Ми часто сумуємо за неможливим...
А втім, сестра скорилася доводам брата, та на цей раз він помилявся: намагаючись усунути зовнішні виклики, Максим забув ті могутні спонукання, що були закладені в дитячу душу самою природою.
IV
"Очі,— сказав хтось,— дзеркало душі". Може, було б правильніше порівняти їх з вікнами, якими вливаються в душу враження яскравого, блискучого, барвистого світу. Хто може сказати, яка частина нашого душевного складу залежить од відчуттів світла?
Людина — одна ланка в нескінченному ланцюгу життів, який тягнеться через неї з глибини минулого до безмежного майбутнього. І от в одній із таких ланок, у сліпому хлопчику, фатальна випадковість зачинила ці вікна: життя повинно пройти все в темряві. Та чи значить це, що в його душі порвались навіки ті струни, якими душа відгукується на світлові враження? Ні, і через це темне існування мусила протягтися й передатися дальшим поколінням внутрішня сприйнятливість до світла. Його душа була цільна людська душа, з усіма її здібностями, а що всяка здібність носить у самій собі потяг до задоволення, то і в темній душі хлопчика жив невгамовний потяг до світла.
Незайманими лежали десь в таємничій глибині одержані в спадщину сили, що дрімали в неясному існуванні "можливостей" і готові були з першим ясним променем піднятися йому назустріч. Але вікна лишаються зачиненими; доля хлопчика вирішена: йому не бачити ніколи цього променя, його життя все пройде в темряві!..
І темрява ця була повна примар.
Якби життя хлопчика проходило серед злиднів і горя — це, може, відтягло б його думку до зовнішніх причин страждання. Але близькі люди усунули від нього все, що могло б його засмучувати. Йому дали цілковитий спокій і мир, і тепер сама тиша, яка панувала в його душі, сприяла тому, що внутрішня незадоволеність почувалася ясніше. Серед тиші й мороку, що оточували його, вставала невиразна неугавна свідомість якоїсь потреби, що шукала задоволення, виникало прагнення оформити сили, які дрімали в душевній глибині й не знаходили виходу.
Звідси — якісь невиразні передчуття й пориви, як отой потяг до польоту, що його кожен зазнавав у дитинстві і що виявляється в цьому віці своїми чудовими снами.
Звідси, нарешті, випливали інстинктивні потуги дитячої думки, що відбивалися на обличчі болісним запитанням. Ці спадкові, але не використані в особистому житті "можливості" світлових уявлень вставали, наче примари, в дитячій голівці, безформні, неясні й темні, викликаючи болючі й невиразні зусилля.
Природа піднімалася несвідомим протестом проти індивідуального "випадку" за порушений загальний закон.
V
Отож, хоч би скільки силкувався Максим усувати всі зовнішні виклики, він ніколи не міг знищити внутрішнього тиску незадоволеної потреби. Найбільше, чого він міг досягти своєю обережністю, це — не будити її передчасно, не посилювати страждань сліпого. В усьому іншому тяжка доля дитини мала йти своїм шляхом, з усіма її суворими наслідками.
І вона насувалась темною хмарою. Природна жвавість хлопчика з роками все більше зникала, немов спадаюча хвиля, тимчасом як сумний настрій, що невиразно, але безперервно звучав у його душі, посилювався, відбиваючись на його темпераменті. Сміх, який можна було чути в його дитинстві при кожному особливо яскравому новому враженні, тепер лунав усе рідше. Все, що сміється, все веселе, позначене печаттю гумору, було мало йому доступне; та зате усе неясне, невиразно-смутне й туманно— меланхолійне, що чується в південній природі й відбивається в народній пісні, він уловлював надзвичайно повно. Сльози бриніли в нього щоразу на очах, коли він слухав, як "у полі могила з вітром говорила", і він сам любив ходити в поле слухати цей говір. В ньому дедалі більше вироблявся нахил до самотності, і, коли в години, вільні від занять, він ішов один на свою самотню прогулянку, домашні старались не ходити в той бік, щоб не порушити його самоти. Сівши де-небудь на могилі в степу, або на пагорбку над річкою, або, нарешті, на добре знайомій скелі, він слухав лише шелест листя та шепіт трави або невиразні зітхання степового вітру. Усе це особливим чином гармоніювало з глибиною його душевного настрою. Наскільки він міг розуміти природу, тут він розумів її цілком і до краю. Тут вона не тривожила його ніякими певними і нерозв'язними запитаннями; тут цей вітер вливався йому просто в душу, а трава, здавалося, шепотіла йому тихі слова жалю, і, коли душа юнака, настроївшись у лад з навколишньою тихою гармонією, м'якшала від теплої ласки природи, він почував, як щось підіймається в грудях, прибуваючи й розливаючись по всій його істоті. Він припадав тоді до вогкуватої, холоднуватої трави і тихо плакав, але в цих сльозах не було гіркоти. Інколи ж він брав дудку і зовсім забувався, добираючи задумливі мелодії до свого настрою і в лад з тихою гармонією степу.