— Дуже гарно. А чого ти такий сердитий?
— Я... не серджуся на вас,— сказав хлопець тихо.
— Ну, то й я не серджуся... Давай гратися вдвох.
— Я не вмію гратися з вами,— відповів він похнюпившись.
— Не вмієш гратися?.. Чому?
— Так.
— Ні, чому ж?
— Так,— відповів він ледве чутно і ще більше похнюпився.
Йому не доводилося ще ніколи говорити з ким-небудь про свою сліпоту, і простодушний тон дівчинки, яка з наївною наполегливістю питала про це, озвався в ньому знов тупим болем.
Незнайома зійшла на пагорбок.
— Який ти смішний,— заговорила вона з поблажливим жалем, сідаючи поруч нього на траві.— Це ти, мабуть, того, що ще зо мною не знайомий. Ось узнаєш мене, тоді перестанеш боятися. А я не боюсь нікого.
Вона говорила це з безтурботною ясністю, і хлопець почув, як вона кинула до себе у фартух купу квітів.
— Де ви взяли квіти? — спитав він.
— Там,— мотнула вона головою, показуючи назад.
— На луках?
— Ні, там.
— Значить, в гаю. А які це квіти?
— Хіба ти не знаєш квітів?.. Ах, який ти чудний... справді, ти дуже чудний...
Хлопець взяв у руку квітку. Його пальці швидко й легко доторкнулися до листків і віночка.
— Це жовтець,— сказав він,— а ось це фіалка.
Потім він схотів у той самий спосіб ознайомитися і з своєю співрозмовницею: взявши лівою рукою дівчинку за плече, він правою став обмацувати її волосся, далі повіки і хутко пробіг пальцями по обличчю, де-не-де зупиняючись і уважно вивчаючи незнайомі риси.
Все це було зроблено так несподівано й швидко, що дівчинка, вражена подивом, не могла сказати й слова; вона тільки дивилась на нього широко відкритими очима, в яких відбивалося почуття, близьке до жаху. Аж тепер вона помітила, що в обличчі її нового знайомого є щось незвичайне. Бліді й тонкі риси застигли на виразі напруженої уваги, що якось не гармоніювала з його нерухомим поглядом. Очі хлопцеві дивилися кудись, цілком байдуже до того, що він робив, і в них дивно мінився відсвіт призахідного сонця. Все це здалося дівчинці на одну хвилину просто важким кошмаром.
Випручавши своє плече з руки хлопця, вона раптом зірвалася на ноги і заплакала.
— Нащо ти лякаєш мене, поганий хлопчиську? — заговорила вона гнівно, крізь сльози.— Що я тобі зробила?.. Нащо?..
Він сидів на тому самому місці, спантеличений, з низько похиленою головою, і дивне почуття — суміш досади й приниження — сповнило болем його серце. Ще вперше довелось йому зазнати приниження каліки; вперше довідався він, що його фізична вада може викликати не самий жаль, а й ляк. Звичайно, він не міг ясно усвідомити собі важкого почуття, яке гнітило його, та від того, що свідомість ця була неясна й невиразна, вона спричиняла не менше страждання.
Почуття пекучого болю й кривди підступило йому до горла; він упав на траву й заплакав. Плач цей дедалі дужчав, судорожні ридання стрясали все його маленьке тіло, тим більше, що якась природжена гордість змушувала його гамувати цей вибух.
Дівчинка, яка збігла вже з пагорбка, почула ці глухі ридання і здивовано повернулась. Бачачи, що її новий знайомий лежить обличчям до землі і гірко плаче, вона відчула співчуття, тихо зійшла на пагорбок і зупинилася над хлопцем.
— Слухай, — заговорила вона тихо,— чого ти плачеш? Ти, мабуть, думаєш, що я нажаліюсь? Ну, не плач, я нікому не скажу.
Слово співчуття й ласкавий тон викликали у хлопця ще більший нервовий вибух плачу. Тоді дівчинка присіла біля нього навпочіпки; просидівши так з півхвилини, вона тихо торкнулась до його волосся, погладила його голову і потім, з м'якою наполегливістю матері, яка заспокоює покарану дитину, підвела злегка його голову і стала витирати хусткою заплакані очі.
— Ну, ну, годі ж! — заговорила вона тоном дорослої жінки.— Я давно не серджуся. Я бачу, ти жалкуєш, що налякав мене...
— Я не хотів налякати тебе,— відповів він, глибоко зітхаючи, щоб вгамувати нервові приступи.
— Добре, добре! Я не серджусь!.. Ти ж більше не будеш.— Вона підвела його з землі і намагалася посадити поруч себе.
Він послухався. Тепер він сидів, як раніше, обличчям у бік заходу сонця, і коли дівчинка знову глянула на це обличчя, освітлене червонуватим промінням, воно знов здалося їй чудним. В очах хлопця ще стояли сльози, але ці очі були так само нерухомі; риси обличчя раз у раз пересмикувались від нервових спазм, але разом з тим у них видно було недитяче, глибоке й тяжке горе.
— А все-таки ти дуже чудний,— сказала вона з задумливим співчуттям.
— Я не чудний,— відповів хлопець з жалібною гримасою.— Ні, я не чудний... Я... я — сліпий!
— Сліпи-ий? — протягла вона співуче, і голос її затремтів, начебто це сумне слово, тихо вимовлене хлопцем, завдало незгладного удару в її маленьке жіноче серце.— Сліпи-ий? — повторила вона ще більш тремтячим голосом і, ніби шукаючи захисту від непереможного почуття жалості, що охопило всю її, вона раптом обвила шию хлопця руками і притулилася до нього обличчям.
Вражена несподіваністю сумного відкриття, маленька жінка не втрималась на висоті своєї солідності і, обернувшись раптом на засмучену й безпорадну в своїй засмученості дитину, вона й сама гірко і безутішно заплакала.
VI
Кілька хвилин минуло в мовчанні.
Дівчинка перестала плакати і тільки час від часу ще схлипувала, перемагаючись. Повними сліз очима вона дивилася, як сонце, ніби обертаючись у розпеченій атмосфері заходу, поринало за темний пруг обрію. Майнув ще раз золотий обріз вогняної кулі, потім бризнули дві-три гарячі іскри, і темні обриси далекого лісу випливли раптом суцільною синюватою лінією.
З річки потягло прохолодою, і тихий спокій близького вечора відбився на обличчі сліпого; він сидів з похиленою головою, видимо, здивований цим виявом гарячого співчуття.
— Мені жаль...— все ще схлипуючи, вимовила, нарешті, дівчинка, пояснюючи свою слабкість.
Потім, трохи оволодівши собою, вона спробувала перевести розмову на сторонню річ, до якої вони обоє могли поставитися байдуже.
— Сонечко сіло,— промовила вона задумано.
— Я не знаю, яке воно,— була сумна відповідь.— Я його тільки... почуваю...
— Не знаєш сонечка?
— Ні.
— А... а свою маму... теж не знаєш?
— Матір знаю. Я завжди здалека пізнаю її ходу.