— Я вважаю, що в тім нема нічого дивного, коли хтось шукає собі рівню, і ті, що провели довгі роки серед офіцерських дружин, самі хочуть стати дружинами офіцерів.
Але з вами, Мейбл, я можу балакати відверто, сподіваючись, що мої слова не завдадуть вам болю: я тепер знаю, як то важко переживати душевні розчарування, і я не бажав би такого горя, як я переніс, навіть мінгові. Тільки щастя в офіцерському наметі— 'буває не більше, ніж у солдатському курені, і хоча воно й спокусливіше жити в офіцерських покоях, ніж у казармі, але там, за зачиненими дверима, теж бувають сімейні свари між чоловіком і жінкою,
— Яв цім аж ніяк не сумніваюся, Слідопите. І якби я, не дай боже, опинилася перед подібним вибором, я б радніше пішла за вами в лісову хижу й поділила вашу долю, хоч якою б вона була, ніж переступила поріг дому будь-якого з відомих мені офіцерів, аби стати в нім господинею.
— Але не так думає, Мейбл, і не па те розраховує маїйор Ланді!
— А що мені той Ланді? Він командир п'ятдесят п'ятого.^олку, то хай собі командує і викручує своїми солдатами, скільки йому заманеться, а мене він не може присилувати піти заміж за котрогось із своїх вищих чи нижчих офіцерів. До речі, звідки це ви знаєте про думку Ланді з цього приводу?
— Від самого Ланді, Мейбл. Сержант признався йому, що хотів би мати мене своїм зятем, а майор, як давній і добрий мій приятель, мав зі мною про це розмову. Він мені прямо сказав, що було б великодушніше з мого боку поступитися офіцерові, ніж прирікати нас на незавидну долю дружини мисливця. Я чесно визнав його думку слушною і вже був погодився з ним, та коли він сказав, що хоче вас одружити з— квартирмейстером, я, звичайно, не погодився з ним. Так, так, Мейбл, я досить ,добре знаю Деві М'юра, бо хоч ви за ним і станете справжньою леді, та він ніколи не зробить вас щасливою, як і сам ніколи не стане порядною людиною. Я вам чесно кажу, повірте, бо тепер я остаточно переконався в тім, що сержант помиляється.
— Мій батечко, Слідопите, таки дуже по-
милявся, якщо словом чи ділом завдав вам
страждань, але я вас так поважаю і так
щиро ставлюся до вас, що коли б не...
я хочу сказати, хай знають усі,1 що поручникові
М'юру ніколи не добитися моєї руки. Краще
все життя бути дівкою, ніж стати леді ціною
такою шлюбу. ч
— Я не сумніваюся, що ви кажете щиру
Слідопит.
правду, Мейбл,— ревно
— А я не можу сказати інакше в таку мить, у такому питанні та ще такій людині, як ви. Ні, хай поручник М'юр шукає собі наречену, де хоче... Моє ім'я ніколи не поповнить списку його дружин.
— Дякую вам, Мейбл, дякую! Бо хоч мені й не лишилося ніяких надій, я, проте, ніколи не мав би спокою, коли б ви вийшли заміж за квартирмейстера. Я потерпав, що ви поквапитесь на його чин; так, потерпав, а я ж знаю цього чолов'ягу. Не ревнощі примушують мене так говорити, а моє сумління, бо я знаю, шо він за один. Та коли б ви закохалися в якогось гідного юнака, як, наприклад, Джаспер Вестерн.!.
— Чого вам цей Джаспер — Прісна Вода не сходить з язика, Слідопите? Наша з вами дружба зовсім не стосується його. Давайте краще побалакаємо про вас і про те, як ви думаєте провести цю зиму.
— Ет, Мейбл, щ® там про мене балакати! Я і раніше не багато був вартий, хіба що в розвідці та в стрільбі, а тепер, коли я зрозумів сержантову помилку, ціна мені і того менша. Тож нічого про мене балакати. Скажу тільки, що мені дуже приємно було стільки часу провести поруч з вами і хоч потішити себе деякий час надією, що сержант має слушність. Але зараз усьому цьому настав кінець. Я піду з Джаспером у плавання по озеру, а там 'стільки роботи, що непотрібним думкам ніколи буде лізти в голову.
— Там ви усе це забудете... забудете мене... Ні, ви мене не забудете, Слідопите, але підете знову шукати слідів і перестанете думати про дівчину, яка не варта того, щоб порушувати ваш спокій.
— Досі я ніколи не думав і навіть уявити собі не міг, Мейбл, що дівчата здатні так перевернути все наше буття. Доки я вас ще не бачив, Мейбл, у мене був такий спокійний сон, як у того немовляти: досить було схилити голову на корінь дерева чи на камінь або прилягти на звірячу шкуру, як я вже спав мертвим сном, якщо, звичайно, не ввижалися мені події прожитого дня. І спав так, не ворушачись і не прокидаючись, до самого райку, а вставав я рано, ще коли й ластівки не літають. Все це, як на мене, природна здатність, і на неї можна покластися навіть у самому таборі мінгів; бо мені вже траплялося перевіряти її в самісінькому лігві цих волоцюг.
— Все це вернеться знову, Слідопите, бо хіба може така чесна й щира людина, як ви, втрачати своє щастя задля якогось пустого захоплення. І бачитимете ви спи про полювання, про забитих вами оленів та спійманих бобрів.
— Ет, Мейбл! Не хотів би я більше мріяти про це! До зустрічі з вами мені приносило своєрідну втіху марити, як я буцімто переслідую з собаками здобич і навіть іду слідами Ірокезів — та що там: мені так і ввижалося, що я налітаю на ворогів із' засідки й даю їм чосу. Але відколи я зустрів вас, Мейбл, усе це втратило свою привабливість. Тепер —я більше не думаю про щось подібне, а в останню ніч перед відплиттям із форту мені приверзлося, неначе десь у кленовім гаю стоїть моя хатина, й під кожним деревом я бачу Мейбл Дангем, а пташки довкола не щебечуть, як завжди, а виспівують, і всі олені поставали й слухають їхніх пісень. Я ніби хотів вистрілити в одну лань, проте "оленебій" дав осічку; тоді лань засміялася мені в обличчя, та ще так весело, як дівчина молода';' й побігла геть, озираючись і ніби манячи мене за собою.
— Не треба більше про це, Слідопите! Годі-бо вже! — благально промовила Мейбл, витираючи сльози: щире освідчення суворого лісовика в коханні до неї глибоко схвилювало ніжне серце дівчини.— А зараз ходімо назустріч моєму батькові, він має бути недалеко, бо стріляв десь тут зовсім близько.
— Сержант помилився... так, так, це була з самого початку помилка, бо горлиця вовкові не пара.
— А ось і мій рідненький батечко йде! — перепинила його Мейбл.— Нумо прикинемося зовні веселими й щасливими, як і личить бути справжнім друзям, і хай те, що ми тут говорили, залишиться нашою з вами таємницею, гаразд?