— Ви знову чимсь схвильовані? — Молибога підійшов до Галини Дмитрівни, співчутливо подивився на неї.
— Ось, — віддала йому газету. — Чорнопудренка заарештували. Слідство триває…
Він з цікавістю прочитав міліцейську хроніку.
— Так… Мільйонщиками виявилися шахраї. Добре, що їх викрили нарешті. Радіти треба, Галино Дмитрівно, а не вішати носа. Вірте мені… Пастку, куди міг потрапити Валерій, ліквідовано… Ніщо йому тепер не загрожує. Працюй, живи чесно.
— А як притягнуть і Валерія? Здавав же він облігації, знався з Чорнопудренком…
— Не притягнуть… — твердо пообіцяв Молибога. — Валерій своєчасно опам'ятався, визнав свою провину. Тепер він робоча людина, корисний член суспільства. До речі, я не встиг вам розповісти… Саме сьогодні в житті Валерія трапилася важлива подія. Він уперше самостійно керував краном!
Галина Дмитрівна з радісним хвилюванням дивилася на Молибогу.
Прозвучало знайоме: "Трам-та-та, трам-та-та, та-та-та".
У робочій ватянці, трохи широкій на нього, у батьківській чорній шапці-ушанці ввійшов Валерій. Брезентові потерті рукавиці, запхнуті за пояс, мали на собі рудуваті плями іржі і мастила. Він скинув шапку і стріпнув головою. Русявий чуб Валерія був мокрий.
— Салют, Федоре Прокоповичу! — привітався Валерій. — З сирого дерева шафа, чи хтось каміння в ящики понакладав, — розповідав він, витираючи спітніле чоло, — пудів десять, не менше. Ледве подужали…
Матері здалося, що на синовій голові вона бачить сиве пасмо. Але ні, звідки йому взятися… То стружечка заплуталася…
Обережно дістала стружку, розглядала її, як щось дороге. Може, стружка і не з будови, а з шафи, яку тільки-но допомагав нести Валерій, Але перед очима Галини Дмитрівни враз постав той будівельний майданчик, де колись був бліндаж її чоловіка і де тепер працює Валерій.
Стружка у волоссі сина… Пахуча стружка соснини… Як багато заспокійливого сказала вона серцю матері!
ТЕЛЕФОННИЙ ДЗВІНОК
У кабінеті капітана міліції Миколи Данилевича пролунав телефонний дзвінок. Працівник швидкої допомоги коротко розповів про пригоду. Півгодини тому до них привезли пораненого підлітка. Хлопець твердить, що він тренувався на кільцях і впав. Але це брехня. Від падіння рана була б іншою. Хлопця хтось поранив ножем.
Микола Данилевич записав адресу лікарні.
— Лікуйте хлопця, а ми все з'ясуємо, — пообіцяв він.
У той же день капітан познайомився з кількома учнями восьмого класу, де вчився потерпілий, з його вчителями. Потім він пішов до батьків хлопця.
Квартира з двох кімнат, красиві меблі, картини. До капітана вийшла добре одягнена молода жінка — мати пораненого. Вона намагається вдавати з себе зовсім спокійну, але очі її дивляться на капітана стривожено…
— Так. Мій Вася постраждав. Я завжди просила його бути обережним. Та й учителі хороші, хіба можна займатися фізкультурою там, де розкидано всілякі дошки, залізо? Мій синочок, моє сонечко так страждає, так страждає…
Капітан Данилевич сказав, що йому хотілося б почути від матері докладніше про Васю. Як він ріс, з ким дружить. Обличчя жінки зробилося настороженим.
— А ви, пробачте, хто будете? Піонервожатий?
— Ні, не піонервожатий, — сказав Микола Данилевич. — Я працюю в міліції.
Жінка зблідла.
— Я нічого не розумію. Чому це раптом вас зацікавив мій син?
Почувши від капітана, що ні з яких кілець її син не падав і що його хтось поранив ножем, жінка нервово запротестувала.
— Ні, ні, і не вигадуйте нічого такого! Мій Вася не водиться з хуліганами.
Вони кінець кінцем домовилися, що мати нічого не скаже синові про візит працівника міліції.
Зустріч з Васиною матір'ю дещо дала капітанові. Він дізнався, що Вася, або, як його називає мати, — "сонечко", живе не тільки в цій квартирі, а часом і в своєї бабусі на Пушкінській вулиці. Довгий час Вася виховувався без батька, бо той після війни не повернувся в сім'ю і живе десь у Москві. Про батька Васі нагадують раз у місяць, коли приходить грошовий переказ на чотириста карбованців.
З ким Вася дружить? З ким ходить у кіно, з ким проводить вільні години після навчання? Які книжки читає шістнадцятирічний юнак і про яку професію, про яку працю мріє?
На жаль, ці запитання поки що залишилися без відповіді.
В лікарні капітанові підтвердили, що рану зроблено чимсь гострим.
Хто з Васиних друзів носить із собою ніж?
Може, зайти до Васі в палату, познайомитися з ним і про все поговорити по щирості? Але чи це допоможе? Лікар каже, що хлопець уперто дотримується вигаданої версії. До того ж тепер і нервувати йому не можна. Хіба що через два-три дні, коли мине небезпека зараження.
У капітана Данилевича багато справ, але Васина історія примушує зайнятися нею в першу чергу.
* * *
Десять годин ранку. Данилевич очікувально поглядає на двері. Він жде гостя, а той чомусь не приходить. Випадково запізнився чи демонструє перед міліцією свою незалежність?
Нарешті за дверима почулися кроки. У двері постукали.
— Увійдіть.
Білявий юнак у коричньовій вельветовій курточці і добре випрасуваних штанях переступив поріг. На ньому кепка в клітинку з зовсім маленьким "одеським" козирком, яких не виробляє ніяка майстерня.
— Ви мене викликали? — навіть не привітавшись, зухвало спитав юнак. — У чому справа?
Капітан попросив хлопця підійти ближче. Той рушив помалу, намагаючись не шкандибати. Але нога, очевидно, боліла, і він зціпив зуби.
— Що у вас з ногою? — запитав капітан Данилевич, стежачи за гостем.
Той зиркнув спідлоба.
— На фізкультурі перестарався.
— Ви правду кажете? А лікарі думають інакше…
— Лікарі? Я краще знаю, ніж лікарі.
З ним розмовляли спокійно, навіть лагідно.
— Ти, Василю, не гарячися, для того й викликали, щоб дізнатися; хто тебе вдарив ножем. Так, ножем. І не заперечуй.
Якусь мить хлопець стояв приголомшений, мінячись в обличчі.
— А ви догадливий, — важко дихаючи і намагаючись усміхнутися, заговорив він. — Таки справді ножем. Тільки це я сам… Хотів по парті, а попав у ногу.
— Так би й давно, — загадково всміхнувся капітан. — От бачиш, спершу говорив неправду. А тепер правду кажеш? Не дуриш?
Хлопець не ховав очей, відповідав з чарівливою щирістю.
— Тепер правду. Навіщо мені дурити вас?