Тепер трапилася нагода піти до Левадних. Хвороба Валерія, — а Молибога був певен, що хлопець хворіє, — дозволила відкинути всі вагання. На всякий випадок узяв із собою трохи грошей…
Різкуватий запах соди і мила наповнював кухню, під стелею клубочилася пара.
— А Валерія нема, — повідомила Галина Дмитрівна якось зажурено, витираючи поспіхом червоні натруджені руки.
— Я тільки хотів дізнатися, чи син бува не захворів.
— Ні, слава богу. А чому ви так подумали?
— У місті пошесть якась ходить… Грип, — ухильно відповів Молибога.
— Ні, Валерій цілком здоровий… Цілком, — Галина Дмитрівна подивилася на гостя довгим допитливим поглядом, зітхнула. — Сідайте, будь ласка. Бачу, він у чомусь підвів і вас. Валерій такий… Пробачте, не запам'ятала, як вас по батькові.
— Павлович…
— Сідайте, Миколо Павловичу.
Молибога догадувався, що в Галини Дмитрівни знову неприємності, недарма ж вона розгубилася при його появі.
— Учора… І позавчора теж… Дві ночі не ночував дома, — опускаючи очі, ніби соромлячись за сина, промовила Галина Дмитрівна.
Молибога нагадав.
— Позавчора він був у нас. Пішов приблизно годині о десятій.
— Пішов, а куди? Я до ранку чекала. Навіть без піджака подався. Піджак йому з чистки принесли в той вечір, а він так і не зайшов по нього… Біда мені з сином, Миколо Павловичу. Нічого від нього не доб'єшся, не допитаєшся. "Де був, — каже, — там мене вже нема". Оце і вся відповідь матері. Знову п'є… За які гроші? А мені сни страшні сняться… Ага, забула сказати. Дівчина до нього якась приходила в обід. Не застала Валерія, а зі мною і говорити не захотіла. Папірець тільки залишила. Він прочитав його і кинув… Красива дівчина, в хутряній шубці.
— Де записка?
Галина Дмитрівна нахилилася в кутку, взяла зіжмаканий папірець. Молибога розправив його і прочитав: "Збираємося в А-зії рівно о десятій. Є важлива справа. Л."
— Збираємося в А-зії, А-зії… — повторював Молибога. — Кілька літер пропущено, які саме? — і раптом він упевнено хитнув головою. — В "Абхазії"… Це ресторан у підвалі. "Збираємося… рівно о десятій". А що як і нам піти, Галино Дмитрівно? Замовимо чаю або пива. Сядемо десь у куточку і тоді на власні очі побачимо, з ким Валерій…
Губи Галини Дмитрівни здригнулися.
— Чує серце… З поганими людьми знається Валерій.
— Одягайтесь, і ми встигнемо раніше за них.
— Боюся я, Миколо Павловичу. Погані передчуття гризуть мене.
— Боятися нема чого. А побачити треба. Можливо, нічого страшного й немає. Збираються ровесники Валерія, друзі по боксу.
— Якби то так!
— Одягайтеся, Галино Дмитрівно, — наполягав Молибога.
І вона таки послухала його.
Вивіска над рестораном у підвальчику світилася, вони побачили її ще здалеку. На східцях Галина Дмитрівна тихо промовила:
— Уперше в житті… Ніколи не бувала в ресторанах…
— Ви нічого не втратили. Я, признатися, разів кілька бував і завжди потім каявся. Накурено, душно, дихати нічим. І гамір такий, як на товкучці.
Вибрали столик у лівому кутку за колоною. Звідси добре видно вхід і весь зал, колона вигідно прикриває їх від сторонніх очей. Молибога глянув на годинник.
— Замовимо щось… Ви пиво любите?
— Ні, мені хіба чаю.
— Я бачу, вам холодно, Галино Дмитрівно. В такому разі не погребуйте порадою. П'ятдесят грамів горілки — найкращі ліки. Мені сто, а вам п'ятдесят. Чай ми ще встигнемо…
— Як знаєте…
Молибога пересунув горщик з квітами, і тепер вони сиділи ніби за ширмою… Ліворуч колона, праворуч квіти.
Заграв оркестр. Галина Дмитрівна без всякого інтересу дивилася на танцюючих, і очі її знову і знову намацували вхідні двері. До ресторану входили все нові відвідувачі. Та ось Галина Дмитрівна приторкнулася до руки Молибоги.
— Вона…
Через поріг легко переступила невисока дівчина в зеленому джемпері, за нею поважно ступав елегантно одягнений юнак у вузеньких сірих штанях і такого ж кольору піджаку витонченого крою. Не глянувши ні на кого, дівчина упевнено попрямувала через увесь зал і красивим рухом підняла портьєру, за якою тепер видно було стіл і м'які крісла. Портьєра опустилася, і відразу ж у той бік подався вусатий офіціант…
Ще хвилин через п'ять за портьєрою зник і новий клієнт — літній чоловік у чорному костюмі, з паличкою. І вже після нього прийшов Валерій. Галина Дмитрівна саме наливала собі води, і склянка тихо дзенькнула,
Микола Павлович Молибога, як міг, заспокоював її. Офіціант помітив, мабуть, що жінку трясе лихоманка, і запропонував перейти за інший столик. В кінці залу, наприклад, затишніше…
— Он там, біля кабінки з ширмою, можна? — запитав Молибога і попросив перенести їхні пляшки.
Так вони опинилися зовсім близько від Валерія. З цього боку, де вони тепер сиділи, ширма глуха, отже, ті, що в кабінці, повз них не проходитимуть, а голоси добре чутно. Ось говорить дівчина, соромить свого кавалера. Валерій час від часу підтакує, сміється. Той, у чорному костюмі, мовчить. Офіціант проносить за ширму піднос, на якому дві пляшки коньяку, шпроти, салат із свіжих помідорів. Ще один піднос — хліб, вода, пляшка шампанського. Дзвенять бокали.
— За що ж п'ємо? — запитує дівчина.
— За успіх! — відповідає їй хрипкуватий голос, голос людини з паличкою.
— За ваш успіх? — запитує Валерій іронічно.
— Без мого успіху не буде й вашого.
— Ви хочете сказати — без вашої тисячі не буде й нашої сотні! — не вгамовується Валерій.
— Годі вам! Валерію, пий, — наполягає Люда. — Я хочу випити за твій успіх, Валерію. Останні два дні тобі щастило, правда? Щоб отак завжди!
Потім Валерій пішов з дівчиною танцювати. Галина Дмитрівна невесело дивилася на них. Звуки саксофонів, удари в бубон викликали в неї тупий біль.
А за ширмою тим часом продовжувалася розмова.
— Він нам потрібен. Тільки доведеться поморочитися. До серйозної операції залучати рано, — чувся хрипкий голос.
— Головне, Валерій жадібний до грошей. І заздрить вам. Учора він одержав на облігації для вас майже п'ять тисяч, позавчора — три. А в самого залишилося… Поділіть вісімсот на нас трьох, скільки вийде… Трохи більше як дві з половиною сотні.
— Мало? Дві з половиною за два дні мало?!
— А риск? Ви про головне забуваєте, дорогий дядечку.
— Кхе… Який там риск! Облігації не підроблені, виграші законні, — сперечався дядечко.