Хвостенко, нарешті, зрозумів, що йому загрожує небезпека. Він злякано скрикнув і подерся по руїнах угору. Знизу до нього з ножем у руці підбирався Дзвонар. Ось вони зупинились обидва. Потім Дзвонар кинувся вперед…
Юрко сполотнів. Треба Владику допомогти. Але як? Кинути напризволяще Марту? Чи в безпеці вже вона? А потім — як допомогти? Крім каміння, під рукою нічого нема.
Владик уже досягнув найвищої точки на стіні. Далі тікати нікуди. Попереду — море, позаду — переслідувач. Він ось-ось наздожене хлопця.
Тоді Юрко кинувся Владику на допомогу. По кам'яних сходах центральної вежі видерся швидко нагору і спинився метрів за двадцять від Хвостенка. Схопив камінь і пошпурив на Дзвонаря. Той ухилився і, люто лаючись, подерся знову вгору.
— У море! Плигай у море! — гукнув Юрко.
Хвостенко безпорадно оглянувся навкруги. Побачивши Юрка, криво усміхнувся. Його лице зблідло. З одного боку, внизу, — каламутні хвилі. З другого — Дзвонар з ножем у руці.
— Плигай мерщій! — скрикнув Юрко.
Хвостенко гаявся, метався на вузькому шпилі вежі.
Дзвонар виліз на стіну, перестрибнув через двометровий пролом і спинився за п'ять кроків від хлопця. Блиснув проти сонця ніж.
Хвостенко відсахнувся, оступився — і з криком упав у море. Юрко залишився сам на сам з ворогом.
— Ну, щеня, вважай, що й тобі капут! Свідків я не залишаю!
Важко дихаючи, лаючись, Дзвонар кинувся до хлопця.
Не довго думаючи, Юрко перестрибнув на зовнішню стіну і по ній поліз на вежу.
Дзвонар розгадав його намір і кинувся навперейми. Тепер порятунок залежав від швидкості, — і Юрко помчав по широкому карнизу вежі до того місця, де вона кутом виступала далеко в море. Залишалося ще якихось три-чотири кроки, і він міг, не ризикуючи скрутити собі в'язи на підводному камінні, плигнути в воду. Але Дзвонар, бачачи, що хлопець вислизає у нього з рук, схопив важку цеглину і кинув у нього.
— Не втечеш, поганцю! — прохрипів злісно.
Юрко схитнувся: вдарило в голову.
"Тільки б не впасти на каміння!" — майнула думка.
Непритомніючи, він змахнув руками і плигнув униз, намагаючись якнайдужче відштовхнутись ногами від вежі.
Холодна вода освіжила його. Він отямився, виринув на поверхню. Болю не відчував.
Лише очі заливало каламутною хвилею, і вода зарожевіла від крові.
Ухопившись за слизький, покритий мулом і тванню камінь, підтягнувся до подзьобаної, ніздрюватої стіни — заховався в глибокій виямці, під гранітним карнизом, причаївся.
Від зубчастих стін на море падала різка тінь, то бандит перехилився вниз і вдивлявся в воду, чекаючи, чи не вирине хлопець на поверхню. Але не діждавшись зник.
Та це навело Юрка на думку, що Дзвонар припливе сюди на човні, щоб пересвідчитись у їхній загибелі. Треба знайти надійнішу схованку.
Він поволі поплив попід стіною.
За рогом зненацька здибав Владика Хвостенка, який одною рукою тримався за виступ у стіні. З другої сочилася кров.
— Поранений? — запитав Юрко.
— Ударився об камінь, — крізь зціплені зуби відповів Хвостенко, уникаючи дивитися Юркові в очі. — А ти теж?
— Мене — цеглиною в голову. Болить. Ніби джмелі гудуть. Та то пусте! Зараз нам треба десь заховатися. Ти зможеш пливти?
— Спробую…
Вони поволі попливли попід стіною. Незабаром наткнулись на вузьку бійницю. Насилу протиснулися туди й опинилися у чималому темному приміщенні з низьким похмурим склепінням. Тут було холодно, як у погребі. Вода сягала пояса.
Допомігши Хвостенкові знайти мілке місце, де можна було присісти, Юрко повернувся до бійниці. Почувся плескіт весел і глухий гомін. Човна ще не видно, і Юрко боявся виглядати, щоб не виявити себе. Зате він зразу пізнав Глечиків голос:
— Пливімо звідси! Подалі від гріха! — говорив старий. — Ти ж бачиш, що їх ніде немає. Чого тобі ще треба?..
— Чекай, то, здається, кров?
— Де?
— Он, на камені!..
Голоси замовкли. Потім заговорив Глечик.
— Справді кров! Ти убив його, Стасику!
— Одного напевне. А де ж другий? Якщо живий, то повинен бути десь поблизу…
Бандити, мабуть, не помітили отвір у стіні над водою, і човен проплив мимо.
Щоб переконатись, що небезпека минула, Юрко обережно визирнув з бійниці.
В ту ж мить почувся Дзвонарів голос:
— Осьде він! Я так і знав, що там хтось ховається! Тепер не втечеш, голубчику!
Юрко метнувся назад. Причаївся за стіною.
До бійниці пристав човен.
— Вилазь, хлопче! — крикнув Дзвонар, перехиляючись через борт. — Краще буде! Вилазь!
Юрко мовчав.
— А-а, не хочеш вилазити? Ну, я тебе сам дістану!
Дзвонар обережно, щоб не перекинути човна, зліз у воду.
Юрко затис у руці цеглину, ладен битись на смерть.
Хвостенко підвівся і, теж взявши камінь, став по другий бік отвору.
Юрко витер мокрим рукавом кров з обличчя. В голові шуміло. Щоб не впасти, він обіперся на холодний слизький камінь.
Під склепінням зненацька потемніло. Почулося сопіння і плескіт води.
Хлопці нагнулись до отвору. І відсахнулись нажахано: в бійницю, вирячивши очі, силкувався протиснутись мокрий страшний Дзвонар.
СЕРГІЙ ХВИЛЮЄТЬСЯ
Батько майже півгодини вів із сином нудну і нецікаву розмову про його успіхи в школі, про вчорашню бійку.
Такі розмови відбувалися щораз наприкінці чверті, і Сергій уже звик до них і знав, що, як правило, вони закінчуються одним, але відчутним потиличником. Після цього батько відпускав сина і не турбував більше аж до кінця наступної чверті.
Але сьогодні, замість того щоб дати потиличника і відпустити хлопця на всі чотири сторони, батько суворо сказав:
— Після школи сиди дома! Годі вештатися по задвірках! Годі собак дратувати! Та за петельки брати товаришів! Набридло мені з тобою воювати! А тепер марш звідси! І поза межі двору без мого дозволу не смій виходити! Чуєш?
— Чую, — похнюпився Сергій: поки батько дома, годі й думати про те, щоб пливти на острів.
Е-е, хай йому грець! Коли б знав, що так буде, то не приходив би й додому! Книги можна було залишити у Марти. Юрко приніс би щось попоїсти, і він зараз плив би з друзями до острова. А прочухан був би один — і за вчорашнє, і за сьогоднішнє! Ех!..
Цікаво, де зараз Юрко і Марта? На острові чи тільки підпливають до нього?
Він підстрибом збіг з ґанку і помчав до левади. Швидко видерся на дерево, вмостився зручніше в своєму гнізді і припав очима до бінокля…