— Аякже — так він і розщедриться! — докинув я.
Молоді остров'яни Маве й Куде збивали у високості з-під пальмових крон горіхи, а ми з Альфредом переносили їх під навіс.
Мине небагато часу — і великий раціоналізатор та винахідник Заєць допоможе полегшити працю заготовлювачів копри, за що одержить високу посаду — Міністра Двору в Незалежному Кораловому Королівстві атола Хібоко.
Поки що майбутній міністр працює нарівні з усіма.
…Натомлені верталися ми сьогодні у свій сарай. Паша Цвяхецький уже чекав. Майже щовечора він забирає нас до себе додому або на радіостанцію, яка знаходиться, як і його хижка, де живуть дві його дружини та цілий виводок дітей, за кілька миль від королівської резиденції — на неширокому скелястому п'ятачку міжгір'я. Стоїть хижка осторонь тубільного села.
У Цвяхецького дві дружини. Старша — Іришка, молодша — улюблена, якої він боїться і намагається її не гнівити, — Маришка. Принаймні так Паша їх називає. Вони — тубілки, розповнілі, особливо Маришка, дебелі малайки тамтешніх островів.
В Іришки смолянисто-чорне волосся, яке підступно посріблила рання сивина. Вогненно-чорні очі, різко окреслені вилиці. Молодша, Маришка, — русокоса: русявість на атолі Хібоко, як і на більшості сусідніх островів, — ознака знатного походження й родовитості.
Старша дружина, Іришка, — лагідна, стомлена хатніми турботами жінка. Паші вона старається не допікати своїми жіночими причіпками.
Та не така юна, сповнена енергії й сили Маришка! Від самого погляду її пронизливих очей Цвяхецького проймає холод! Паша ніяковіє, губиться, стає смирний, мов козеня.
І — от дивина! — тої, старшої, яка йому не перечить, покладиста й зговірлива, він навіть не помічає, тим часом перед Маришкою крутиться, як дзига.
Радисти — всезнайки: спілкуються з усім світом. Цвяхецький, бува, вловлює в ефірі голоси багатьох станцій, навіть Белграда й Москви.
Кілька разів слухав він веселу передачу про потішного Чебурашку. Слухав саме тоді, коли в його хижці прибуло (за тамтешніми звичаями, остров'янин повинен мати дві-три дружини) поповнення — прийшла молода, русявокоса тубілка — Маришка. І Паша почав її ласкаво звати Чебурашкою, іменем загадкового створіння, на яке, здавалося чорногорцю, схожа його нова дружина.
От як трапляється, коли люди чогось до пуття не знають! Бо якби Паша хоч раз на власні очі побачив мініатюрного лагідного й доброзичливого Чебурашку, я певен, він би ніколи не назвав тим іменем напористу, сварливу, стокілограмову фурію! Бо Маришка, як побачимо далі, була справжня відьма.
Сьогодні, з нагоди закінчення ремонту на радіостанції, Цвяхецький трохи випив. Він і нам пропонував виготовленого з соку пальми вина туак.
Стемніло вже, коли ми опинилися в міжгір'ї й переступили поріг радистової хижки.
Назустріч сипнула галаслива малеча — діти Цвяхецького від старшої дружини.
Голопузе, чорночубе немовля, міцно обвивши ніжками материну талію, сиділо — так тамтешні жінки носять дітей — в Іришки на стегні. Вона злегка підтримувала його ззаду. Довга барвиста спідниця — саронг, якою було сповите її тіло, хвилястими складками спадала аж до землі.
Іришка зраділа, угледівши нас. Обличчя її осяяла привітна усмішка. Жінка гостинно запросила до хати.
Тубільці атола Хібоко вірять в існування лагідних дів-птахів, які нібито живуть десь у піднебессі і зрідка Спускаються на землю. Одна з них — Супраба — дружина володаря тих дів — втілення добра й жіночності.
Іришка не знала, куди нас і посадити — так була схвильована нашим приходом.
Як тільки ми опустилися на циновку, перед кожним з'явились фрукти, рис, прохолодне кокосове молоко. І я подумав, що Паші пощастило — йому дісталася не просто жінка, а рама Супраба.
Ми вечеряли. Раптом, де не візьмися, знадвору до хижки влетіла Маришка.
Хтозна, що її так обурило — пізнє повернення чоловіка чи те, що поруч із ним сиділа наша вродлива супутниця. Лота справді була чарівна. Після виснажливого плавання вона відпочила, причепурилася, зодяглась. Натільна пов'язка ледь-ледь прикривала її смагляве, з коричнюватим відтінком тіло. У довгих в'юнистих косах багряніла розпукла орхідея. Невеличка квітка плумерії, немов метелик із розкинутими крилами, легко всілася над лівою скронею за вухом. На шиї у дівчини висів вінок із нанизаних на пальмову ворсинку черепашок. Руки вище ліктя були стягнуті перламутровими браслетами. Тоненька, гінка, вона здавалася бамбуковим пагінцем, тоді як огрядна Маришка нагадувала баобаб, який, щоб обхопити, не вистачить, мабуть, і рук.
Убивчий погляд пронизав Нашу. Що мить тому такий жартівливий та веселий, він раптом змовк. Потім Маришка глянула на Лоту і, подумки зрівнявши її вроду з своєю та зрозумівши, що перевага на боці цієї красуні, біля якої, мов кіт біля сала, всівся її Паша, закричала:
— Бурмі-курмі галапагуса лепореліна касікува либорловія шенкоярія гамадрил! Бурмі-курмі! Бурмі-курмі! — повторила вона, підійшовши впритул до Паші, щось лайливе.
— Чого ти кричиш? — насмілившись, озвався Цвяхецький.
— Бурмі-курмі! Бурмі-курмі шенкоярія гамадрил лепсонайд.
— Що вона говорить? — запитав я.
— Ет, пусте, — махнув рукою чорногорець (йому було незручно перед нами за цю, вчинену Маришкою, сварку). — Вона лає мене за те, що я пізно вернувся, не вірить, що заряджав акумулятори й батареї.
— Бурмі-курмі! — викрикувала розгнівана Маришка, хапаючи Пашу за бороду.
— Я — не трактор! — знову огризнувся він. — Працюю, скільки можу. А твоїх свиней, Чебурашко, — щоб вони подохли! — я не збираюся годувати. Все. Крапка! Переходжу на прийом! — забувши, де він, та увійшовши в свою звичну роль радиста, закінчив спокійно.
Не так легко було вгомонити розгарячілу жінку. Маришка, як шуліка, вп'ялася в чоловікову бороду та ріденьку чуприну.
Вечір був зіпсований.
Люди бувають несправедливими, коли починають гніватися. Тим паче, якщо лють викликана усвідомленням того, що ти гірший за інших.
— Бачиш, яка петрушка, — пошепки звернувся до мене Альфред. — Ніколи не одружуйся, да Гама, двічі.
— Якщо хочеш знати: я взагалі не збираюся одружуватись! — сердито відказав я.
— Овва, які ми недосяжні! — насмішливо кинув геолог. — Не гнівайся, Васько, — додав уже примирливо. — На чужих помилках треба вчитися.