Рештками вчорашньої вечері поснідали.
— Що ж, хлопці, почнемо! — після сніданку оголосив командир. — Ти, Альфреде, спускайся вниз — підтримуватимеш (та, гляди, будь обережним) рейки, а ми тим часом підтягнемо до них лакану.
Альфред поліз по драбині. Все було готове до спуску.
— Ну що — їдьмо?
Кім Михайлович, тримаючись за канат, прив'язаний до лакани і, мов на блок, намотаний на товсту гілку, збирався його вже попускати. Як раптом знизу долинуло багатоголосе:
— Касманавта… касманавта…
Галяву заполонили тубільці. Як тоді, вдосвіта, вони й тепер побожно схилялися перед нашим високим деревом, то підводячись на коліна, то знову падаючи ниць.
Поки ми ходили до лагуни, а потім верталися назад, снідали, готували лакану, спливло майже півдня. Тубільці встигли побувати на своєму острові й знову припливти сюди.
Цього разу з ними були жінки, діти. Не часто ж трапляється, що прилітають із далеких зірок! От вони й висипали поглянути на загадкових інопланетян.
Ми з високості спостерігали за цією урочистою процесією. Б'ючи поклони, тубільці щось схвильовано вигукували. Перед кожним лежали в'язки бананів, папайя, грона кокосових горіхів. Це були, як ми здогадалися, дари, принесені остров'янами спеціально для пас.
Поклони… Незрозумілі вигуки… Благання-моління.
Так тривало не довго. Усе враз перемінилося, і люди на галяві ніби завмерли. Як упали обличчям до землі, так і лежали, не підводячись.
Що таке?
І тут ми все зрозуміли. Позад них під кущами, де не візьмись, з'явився Альфред Заєць. Він стояв, широко розвівши руки — як маг або гіпнотизер, що демонструє своє вміння.
— Він щось їм говорить, — прислухавшись, сказав я.
— А таки правда, — відповів Кім Михайлович. — Послухаємо.
Промова Зайця була блискуча.
— Друзі! — говорив він. — Підведіться та гляньте на мене: хіба я схожий на космонавта? Такі ж голодранці, як я, і мої товариші — он вони вгорі, на дереві,— тицьнув він пальцем на верховіття. — Космонавти… Ха-ха-ха! — зайшовся сміхом; цей його регіт, мабуть, і нагнав на людей панічного жаху. — Та встаньте ж мерщій, кажу я вам. Ну, тип за люди? Чи ви мене це розумійте?
Тубільці немов прилипли до галяви. Мовчання. Тиша.
— Ну, гаразд! — із прохального на суворий тон перейшов Заєць. — Бачу, а вами каші не звариш. Підйом! — прогримів віл.
Один тубілець — високий, з густою, як у Миклухи-Маклая, бородою — підвівся. Не поспішаючи, спокійно поправив натільну пов'язку, струсив із грудей пісок. І, почісуючи потилицю, майже зрозумілою нашою мовою сказав:
— Чого ти кричиш, як переляканий?!
Тепер злякався, бачили ми, Заєць. Од несподіванки він якось смішно втяг голову в плечі, зіщулився, став схожим на безпорадне кошеня.
— Ви… ви… Ти… ви… — вибивали дикунський танок його зуби. — Ви що — наш земляк?
— Я — чорногорець, із Югославії,— відповів дивний тубілець. — Власне, мої батьки звідти. А сам я, Павло Цвяхецький, народився вже тут, на Хібоко. А ви… ви чого на дереві? Хіба ви не з космосу? — здивовано запитав.
— Ні,— досі ще тремтячи, пояснив Заєць. — Ми з океану, з води. Ну, та це довга історія… Будьмо знайомі — Заєць! — і Альфред простяг Павлові Цвяхецькому руку.
— Гора з горою не сходиться, говорив мій татусь (він, до речі, поляк, знав непогано вашу мову і мене навчив, а мати — чорногорка), — так само спокійно мовив тубільний слов'янин. — Кала-мула-була! — з присвистом гукнув він, звертаючись до тих, хто лежав, припавши обличчям до землі.
Люди підвелися.
— Кала-мула-була, — зачувши той клич, повторив я. — Ну, не чудо в решеті? І взагалі, що все це означає?
— Помовч, да Гама! — перебив Кім Михайлович. — Тут таке починається…
Він скочив на гіллясту приступку й поліз по драбині вниз. Не роздумуючи, я майнув слідом за ним.
— Не спішила дуже сильно, Васка-Кваска. Ми — теж, — озвалася Лота, пропускаючи поперед себе Барарату.
Кущами пробралися до галяви. Заєць стояв, оточений натовпом. Десятки рук простягали йому банани, жовті, схожі на невеличкі гарбузи, фрукти. Він упивався у них зубами, намагався відкусити якнайбільший шмат. А чорногорець, ставши осторонь, лише усміхався.
— Їж, братику, їж! — і передавав йому, взявши з рук у своїх земляків, фрукти.
Наш прихід викликав серед тубільців страшенне захоплення і, як мовиться в таких випадках, бурхливі оплески. Остров'яни, пританцьовуючи, щось вигукували, плескали в долоні, кожен старався до нас хоч доторкнутися.
Один сивобородий тубілець, помацавши мою надкушену акулою ногу, впав навколішки і не своїм голосом заволав:
— Касманавта!.. Касманавта! Раксаса![38] Нам також, як і Альфреду, простягли фрукти, горіхи, жбани з кокосовим молоком.
Мені дісталася папайя, золотобока тропічна диня, яка, до речі, росте на дереві,— солодкувата і дуже смачна.
Щоб не образити господарів острова, я її надкусив і припав до чергових дарів — манго, бананів, копри. Бо цей тубільний церемоніал, за яким пришельцю подаються фрукти, мабуть, відповідав нашому степовому звичаю, коли гостям підносять хліб-сіль. Щоправда, у нас хліб-сіль підносять на рушникові, яких немає в тубільців.
— Паша Цвяхецький, — кожному подавши руку, називав себе невимушено й по-дружньому чорногорець. — Радий зустрічі, приятеліє. І сподіваюся, ви будете задоволені, якщо поїдете разом із нами.
Він звернувся до земляків, щось їм сказав, і ті хором відповіли:
— Гала! — що, як нам пояснили, означав цілковите схвалення й водночас захоплення та радість.
— Кулкул! — вигукнув Цвяхецький.
Дідусь, який мацав мою ногу, притьмом кинувся до кущів, де лежала частина принесених остров'янами пожитків. Витяг із кошика чотиригранний, майже порожистий обрубок дерева. Ударив у нього, як у бубон, паличкою, і всі знову закричали:
— Гала! Гала!
— Вітають вас, — задоволено посміхнувся чорногорець.
А тим часом дідуся з бубном оточило кілька молодих тубільців. Кожен у руках тримав щось, схоже на мініатюрний лук, з "тятивою" на вигинистих бамбукових скалках. Він звався по-їхньому генгонг.
Юнаки приклали інструмент до уст, "тятива" забриніла, розхлюпуючи ніжну-ніжну музику. І та музика, злившись із ритмічними ударами барабана, ставала ще прекраснішого.
Це була мелодія джунглів, голос самого океану — закличний, громовий і водночас ласкавий, заколисливий.