Кім Михайлович мовчки слухав його пояснення. Потім він од пас пішов на корму готувати снасті. Хоч риба й не ловиться, все ж треба знову спробувати.
Зранку ми, скільки й вистачало сил, гребли, прямуючи на південь. Та зараз, коли сонце стало в зеніті й почалася жара, зупинилися.
Лота доплітала обворсану циновку, Барарата лежав у затінку вітрил, перламутровою скалкою вирізаючи з кокоса фігурку якогось божка. Альфред і я, випроставшись у човні.— затекли ноги, — розминалися.
Заєць не переставав говорити. Мені набридла його наукова сповідь.
Щоб якось зупинити потік того красномовства, я, уздрівши за бортом лакани (такого тут раніше не траплялося) батіг синьо-зеленої водорості, вихопив його з води й простяг геологу.
— О! — загнувшись, зрадів Альфред. — Будемо, Васько, обідати.
— А хіба можна ці водорослини їсти?
— Звичайно, можна, — підтвердив він. — Як ви вважаєте, Кіме Михайловичу? — звернувся до командира, тримаючи над головою зубчатий, покритий слизом батіг.
— Синьо-зелений? — глянув Кім Михайлович. — Та…
Лота його випередила, не давши закінчити фрази.
— Можна, Альфреда, можна! Цара манга-майцо бозака,[14] — засокоріла вона.
— Ну, якщо Лота дозволяє, тоді можна.
Кім Михайлович порізав батіг на п'ять однакових частин і передав кожному з нас.
Ми заходилися їсти.
Волога морська трава лишала в роті гіркуватий йодистий присмак.
Альфред, притьмом упоравшись з "обідом", облизував перешерхлі губи, поглядаючи на воду, чи немає там іще морської трави. Більше не було. Незрозуміло, звідки взялася ця. Адже тутешні води пустельні. Не інакше — в бурю занесло з мілководдя якого-небудь сусіднього атола.
— Сподобалася? — запитав Кім Михайлович.
— Ще б пак, — відповів геолог. — Травичка, як казав один мій знайомий, шик-модерн.
— І я так вважаю. Гарна!
Зголоднілі, ми до пуття не знали, що їмо… Вже потім Наташа — вона ж бо у мене біолог — пояснила: синьо-зелені водорослини — постійний харч морського зайця, молюска Aplysia, з якого фармакологи виготовляють лікарський препарат аплісіатоксин.
— І ви їх їли? — здивувалася.
— Аж за вухами лящало. Особливо Заєць.
— Ризиковано, Васильку, — нахмурила брови. — Рослина та їстівна тільки для морського зайця. Ну, та могло статися, що то лише її різновидність. А отже, нешкідлива.
Усього цього ми не знали. А якби знали, то, по-перше, не стали б їсти. По-друге, я б уже не втерпів — доповів би Зайцю, що він об'їдає свого морського родича.
Розплутавши схожу на перемет волосінь, Кім Михайлович жбурнув її у воду, сподіваючись що-небудь уловити.
Риба не йшла. Тільки акула, довжелезна тигрова акула-людоїд неподалік від човна описувала широкі кола.
— Ач клята! Шастає, винюхує,— вилаявсь Альфред.
Акула було вже від нас одстала. Сьогодні вона знову з'явилася. Її поява, як і раніше, злякала Барарату.
Та тепер він не жахався, не падав ниць, а, заломивши руки, як маг, шептав:
Акіо, акіо! Вакінделані
Ціока манара ріводахі ріводраномасінані.
Акіо, акіо! Маті андро — моді…
— Що він говорить, Лото? — звернувся я до нашої подорожанки.
— Васка-Кваска, — сумно зітхнула дівчина. — Акіо хоче Барарата смерть! Барарата просить акіо: як на неба місяць тонкий та свіжа вітра а моря вночі,— щоб акіо пливла далеко-далеко.
— Невже вона збирається нападати?
— А біс її знає! — зиркнув на акулу Альфред.
Зробивши розминку, ми вляглися на лавах упродовж бортів. Поки спаде спека, треба перепочити, щоб з новими силами взятися за весла.
Небо лило на плаский океан — ну, справжній тобі стіл! — сонячну повінь. Вона, здавалося, сповнює синю глибину й проникає в щонайменші пори нашого тіла.
Тінь од вітрил не рятувала. Сонячний вогонь владарював повністю.
Ген удалині на заході, куди по небозводу сповзало стомлене сонце, пагорбились кучугури хмар: дрібним попелястим пір'ям — унизу, хаотично розкиданими вежами й палацами — вгорі.
Довкруг них — іскристо-білі, кількома вигинистими рядами один за одним — частокіл щербатих хмарин, які мимоволі здавалися зубами акули.
Мовчала мінлива далечінь.
Було нестерпно жарко. Млість. Задуха. Зір усотував сонячну пряжу. Чи, може, то сонячна пряжа, сягнувши човна, висотує, смокче наші очі?
— Васько! — так і не змігши заснути, гукнув Альфред.
— Що таке?
— Я бачу "Садка"… "Садка" й "Кашалота", — мовив він, звівшись на коліна. — Он вони — поглянь, поглянь! — і Заєць показав на нижню, яка зливалася з водою, торочку хмар.
Схопившись, я почав удивлятися в хмарний небокрай. Проте кораблів не побачив.
— Не може бути, щоб ти їх не помітив! — якось настирливо наполіг Альфред. — …Гойдаються хвилі, а на них білобокі кораблі. "Садко", "Садко"! — раптом вигукнув він.
Прокинувся Кім Михайлович. Барарату й Лоту теж сполошив Альфредів лемент.
— Та погляньте ж! — схопив він за руку командира. — Он палуба "Садка", он…
— А Мегеровича на ній не видно? — запитав я.
— Не треба, да Гама, — глянув осудливо командир… І, звернувшись до Лоти, попросив: — Зачерпни, красуне, трохи води.
Дівчина опустила за борт черпак. Наповнивши його, подала Кіму Михайловичу.
— Ляж, друже, — звернувся він до Альфреда і вилив йому на голову воду.
Потім, перехилившись за борт, сам зачерпнув кілька разів з океану й з ніг до голови обхлюпав Зайця.
— Дістань-но горіх із прісною водою, — попросив мене.
Я витяг з-під лави наповнений водою кокос.
— Пий, хлопче, пий! Не соромся, — підніс він Альфредові до рота той жбан.
І через кілька хвилин Заєць заснув.
— Нехай спочине — втома мине… Ці води справді мертві,— обводячи поглядом скам'яніле пласке безмежжя, зітхнув командир. — Все ж сподіватимемося на краще. Може, якось і виберемося звідси. Десь тут, на п'ятому градусі південної широти, — сказав він, — починаючи з осені, на схід прямує Екваторіальна протитечія. Ми зараз, очевидно, перебуваємо ближче до екватора. Та нам треба якомога швидше залишити ці непорушні, мертві води. Відхилившись бодай на кілька градусів на південь, потрапимо в струмені Екваторіальної протитечії. Прокинувся Альфред.
— Ну, фантазере, полегшало! — ласкаво запитав командир.
— О-ох, я мало не знепритомнів! — зізнався Заєць. — Запаморочилася голова, стало млосно.
— Мало? — перепитав я. — Та ти, Альфреде, зовсім втратив свідомість. Ти хоч пам'ятаєш, що говорив?