...Та тут од верб із-за поворотки
карета як дурна
вихопилась тупокопитно
й, ходи плавкої применшивши,
тупокопи —
близ нього стала.
Пан, хоробами розтруджений, пан
придохлий, рудобривий,
ласкаво виліз на повітря.
Рука трусилась, як спирався на карлючку,
а другою, що в перснях,
все гнійні тіменпиці на шиї приколупував,
і падала лупа на його шатну одіж,
мов сніг сухий...
— А! Філозоп?
Я радий, радий говорити.
Ну що ж: Матерія чи Дух?
Матерію приемлю,
але й Дух — ти розумієш?
Пане філозоп,
останнього разу
ти надто гарячився.
Мене, високого дворянина, образив,
"блощичного роду", ікономаз!!!
Та ти хоч зараз поміркуй.
Які безодні дух наш відкриває!
Яку нам радість подає любов,
любов до брата, до людини,
а надто ще тепер, коли Месія
з Польщі прийде.
Я не поляк. Зате ж масон.
І як масон я вірю й знаю...
Але чи слід плебеям тайну одкривать?
Бидло ж ось селянське слуха.
До речі:
нарешті я вже змінив свою фамілію
із Блюдолиза
на Мосціцький.
Це так мені зробить порадив
монастирський обер-офіцер.
Рекомендуюсь! S'il vous plaît! 1 —
...Рука трусилась, як переставляв
карлючку,
а пуголовки очей
в білках, порослих жилками,
так солодко, так неприязно бігали,
1 Будьте ласкаві (франц.).—Ред.
I падала лупа на його шатну одіж,
мов сніг сухий...
Сковорода все ще стояв і дививсь туди,
де з вівцями Маринка зникла.
Вона про Генію щось знає?
Огенія десь тут? У цього гада, у масона,
що оце про тайну щось сказав?
О ні, це не причулось!
"Плебеям тайну одкривать".
Сковорода відразу обернувся.
Пап саме примастками з селянами балакав,
1 уговорював їх, і улещав,
аж поки не зірвавсь на сваркий тон
і не почав грозить,
а одного (ей, пане, не дражнись!)
карлючкою у груди ткнув, щоб шапку
скинув.
(Ей, пане, не дражнись!)
Сковорода загруз бровою.
Мов сокиру,
очі в цього чорта устромив
і (сам не знаючи чому) наступав,
наступав,
як на ту жабу, наступав, що й роздушити
гидко.
— Я бачу, ти промовен! —
І впав масон. Шарпнулись коні:
карлючка, бач, одскочила і просто в підкову
буланому черконула.
Чергинькнув бусел на болоті
й, заливаючись реготом, заклекотів.
Закричав Біснуватий з сусідньої гори,
як Прометей!
Чи ж довго його будуть держать і мучить?
Прокля'! цара'! Чи довго? —
І цей клекіт і крик;
і ці селяни, що, присідаючи, валилися ,
од сміху;
і ці женці під нагаями;
і брезклий пан, якого машталір
підсаджував в карету,—
усе було таке дике,
таке заплутане, неясне,
що й сам Сковорода
зареготав, завив,
схопив за заднії два колеса
і, струсонувши разів два каретою із паном,
так її на землю посадив,
що аж позлітали золоті герби
і все барокко розкотилось...
— Ану лиш, поганяй,
їдь, будь ти проклятий навіки!
Як курява вляглася,—
селяни вже були далеко
і ні до кого було промовити.
Чи, може, крикнуть?
Мо крикнуть, щоб вернулись?
Він їх порадив би у світі,
тісне життя розговорив.
— Піду і я із вами, гей!
Піду і я — гей!
...Подзьобане обличчя обернулось.
Ціпок до рота, немов на дудку грав,
і щось такеє крикнув,
вибиваючи у соняшник, як у бубон,
а другі засміялись.
Аж ось подовбане обличчя стало
і щось між долоні крикнуло.
— Вночі! У пана! —
Тільки що саме вночі у пана?..
І не знать було:
чи то з подякою всміхались,
як свойому,
чи все ще
за пана його брали...
Обперся спиною об хрест.
Руки самі звелись на хресторам'я.
І так стояв,
мов розіп'ятий.
І враз почув за спиною:
— Ізображаєте Христа?
(Хихотіння.)
Рекомендуюсь:
Я обер-офіцер, присланий сюди
для наблюдєнія,
а также
пріходно-расходние кнігі содержать.
К концу сєй сцени подоспев,
я всьо здесь ВІД6Л
і очень за вас скорблю душою.
А впрочем...
(хихотіння)
рекомендуюсь!
Стон бєдних помєщіков і прітом вдов
і сірот
вопієт до неба.
Ах, жалко мені пана Мосціцького. Єслі би только по-
слушался моей теорії, как надо собірать подать!
В арабских кнігах напісано:
каждий зіммі, хрістіанін і єврей, отправітся в назначений
день к еміру, взімающему подать, которий сідіт на сєдалі-
щє в відє трона. Зіммі пріблізітся к нему, держа на ладоні
подать, емір возьмьот єйо так, чтоб его рука находілась
зверху, а рука зіммі внізу. Затем емір ударіт єго кулаком
по шеє, а стоящий подлє еміра человек прогоніт зіммі. За
пєрвим последует второй, третій і так далее. Ви знаєте:
послушна била би Росія і упорядочена.
Сковорода плюнув,
а сам зірвався і побіг.
Сковорода
побіг!
Хмара ще ширше сиві краї свої закотила
і звідти так само ж, здавалось, ціляла
у брязк розтріснутого неба,
потріскуючи у Дніпрі...
Але за цим
такий орган гримів і грав простором хором
понад хором,
що аж земля під низом стугоніла,
трепещучи...
[1920-1922]
[ТИША]
Я згадую. Свої літа дитячі
я згадую. Як сон. Як протисон.
Цяцянкою життя мене манило,
всміхаючись, а все ж таки печаль.
Чи вже тоді малим відчув я міру,
закони тіл і співвідношення
молекул, тіл і груп, що наповняли
мене всього? Чому ж тоді печаль?
Переліз через ограду
(по оріховому дереву)
і вийшов...
І так тихо було навкруг,
тільки огонь горів у Досифея,
та ще йому здалось,
що там, де землянка,
наче стогнав хто
і підскугилював, як собака.
Пішов
туди навпростець.
Через кущі, через чагарі...
І як спустився
в яр вогкий,
що глеєм пах,
згадав, що Біблію забув на столі.
Не так було Біблії тії жалко,
як те,
що вперше Сковорода
опинився на просторі
без Біблії.
Та ще й і той образ
дуже непокоїв і нервував:
курінь.