А коло Дніпра
хтось черева повзо:
тихше!
тихше, бо почують!
І сама гора
у тил комусь заходить почала,
навшпиньках,
рачки,
з очима, нагостреними в бій.
Тихше...
Тиша.
FINALE 1
— ...Я знала, що ви тут.
Хотіла йти попід горою,
а вийшла сюди.
— Маріє!!
Мов пробудився з того світу,
мов двісті сонць ізразу засіяло —
блакитно!
весело!
червоно!
— Маріє, світе мій, та звідки?
Маріє... мріє моя дорога! —
І пригортав її до себе, й цілував,
і голос пив грудний-грудний, кленовий.
Марія зразу запручалась:
— Чекайте... зараз... потім...
що я хотіла сказать? —
Звела очиці між собою,
бровами пам'ять попитала
і так застигла в сірому.
У сірому!
Та це ж вона допіру тут стояла!
Невже змінився так, що й не впізнать?
Маріє!
Маріє, дитя моє, що з тобою?
— ...бою,— промовила стиха
і все дивилася кудись,
і руки свої звільнила
від рук учителя.
— Бою не видержать:
1 Остання, завершальна частина музичного твору (сюїти, со-
нати, симфонії) (італ.).-Ред.
вже ж я своїх не підготую,
отут і впаду.
Почув Сковорода,
як у серці
радість
поволі опадала на сум:
не та його Марія вже, не та...
Ні мрійності тієї, що на пасіці,
ні щебетання, ні тепла
(і звідки вона така?)
І тільки прочуття близької смерті
ще дивувало його —
"отут і впаду".
Сковорода ніжно, мов до дитини:
— Заспокойся, не знаєш, що говориш.
Глянь: немов з хреста ізнята.
— Я цілу ніч не спала.
— Заспокойся.
— ...проклята ніч!
За-
спо-
койсь.
Марія посміхнулась,
Марія очима страшно повела,
руками ж — мов горло комусь...
— Учителю,
ти сам не знаєш, що говориш!
Хіба спокійним можна буть,
коли вирішується доля народу?
— Про що говориш ти?
— Про Коліївщину!
Невже не чув учитель,
що Україна вся в огні?
Я з хутора,
я з генералом за Голосієвом зустрілась,
полюбовницею стала...
Ви ж чуєте: я цілу ніч не спала.
Я поруч з чоловіком повстанців била,
одного в яру
просто руками задушила!
І зараз хочу я повідомить своїх.
Але за мною стежать.
Може б, учитель передать узявся:
нехай не виступають —
бою не видержать...
— Маріє! —
І потемніло в очах Сковороди.—
Так от хто вбив Маринчиного брата!
Марія, учениця його, любителя свободи!
Пробігла тиша.
Напружилась з останніх сил,
залягла круг Києва
і віддих затаїла.
— Маріє, скажи, що це не ти...
Ти ж перша жінка,
що пішла до світла, до науки,—
і це зробила ти?
Там — полюбовниця,
тут — зрадниця.
А я все спав у пустині
та з слова свого любував:
надіявся, який-то урожай із нього буде.
Ось врожай.
Навчив...
Трупи, трупи!
Бо шляхту бачив — не народ,
бо панство просвіщав, а не голоту.
На села, на села скоріш!
Хай піднімається земля.
Душу свою
з суспільною з'єднать!
І, відступивши від Марії,
він їй руками посилав прокляття.
— Іди! Іди! — хотів їй кинуть,
а мо*, й кричав, та тільки крику
не чуть було.
Замість нього за Софією закричало,
аж затрусилася земля,—
і затрусилася Марія,
зашепотіла страшно:
— Учителю, не проклинай,
не винна я, що філософствувать не вмію
і воздівати руки в небо.
Не винна я, що розійшлась з тобою.
Я розійшлася з твоїм степом,
з байками, що затуманюють ще більше.
Не винен, може, й ти, а винна пасіка.
Коли вже кинемо ми хутори?
Сонливість бджіл і запах меду —
над цілою Вкраїною!
Чи не прокляття?
Взяла від тебе я багато,
але пішла ще далі.
Ти весь у притчах, в спогляданню,
а я в роботі,—
як хочеш — так приймай!
Сковорода
заплющив очі,
щось у душі своїй важив.
(Земле, на якій стою,
земле, яку крізь туман проглядаю,
завжди ти бунтуєш,
чорна земле!)
Марія:
— Не з тобою, учителю,—
я розійшлася з твоїм степом,
з байками твоїми, що затуманюють
ще більше.
Я зрозуміла: мені як жінці
не досить світла науки,
мені ще треба боротьби.
Бо тільки сильна мати
може родити сильних.
Іще я зрозуміла:
шматок між Заходом і Сходом
ніколи не створить себе, не ствердіє,
завжди з нього тягатимуть,
як корпію на рани свої,
другі держави.
То чи ж не краще під Росію?
Ти кажеш: простий люд? темнота?
і злидні?
Усе це я уважила в своєму серці —
думаю, що краще
зсередини зірвати всю Росію,
аніж боротись за свободу по куточках
і плямувать себе повстанцями.
Ну, хто почує нас, скажи?
Сковорода: — Для цього треба душити
повстанців?
нести прапори царицині?
і...
Шумом незвичайним Поділ зашумів,
і стала гора у тил комусь заходити
і готуватися до бою.
А поміж деревами два повстанці бігли —
просто на них.
Марія крикнула, рвонулась вниз —
та тут огонь із двох рушниць
догнав її між плечі —
і під горою,
двічі перевернувшись,
у кущах
лягла вона лицем униз
і востаннє захрипіла страшно.
А одна рука, немов виламана,
незручно-болісно здригалась
і опадала.
Сковорода почув:
біле
вступило в мозок,
вступило й шумить,
вступило й шумить.
Невже божевілля?
У грудях ридання —
чого ж він не плаче?
У табір прокрастись —
чого ж він не йде?
І тільки руки здригалися, ще щось
творили,
ще нагадували про щось, та тільки
от забув.
Вступило й шумить,
вступило й шумить!
— Ставай під дерево, не чуєш?
Ти хто? Яка твоя віра?
Ви чуєте, він із нею був!
Я бачив!
— Був! був! — закричало кругом,
і заревло,
і все змішало в хаос.
— Був! був! — ревіло од Софії.
— Був! — громами двигало ізнизу,
стругало стружки вгорі
і воздух потрясало,
Хоч добре й не розрізняв,
чи то з гармат гуло,
чи над ухом...
Але Сковороду пізнали.
Хвиля підхопила й понесла,
і сам він біг,
а за Голосієвом раз по раз
бухало і розбухало...
Дух перевів коло Дніпра,
куди його хвиля народу винесла.
Якийсь студент весь час від нього
не відходив
і всіма богами благав не йти на гору.
Довго не міг і слова зрозуміти
(такого величного гніву
ніколи ще він не бачив),
а потім трохи о дійшов.
— Учителю!
Коли б не я, то вас убили б.
То ж жінка офіціра,
який повстання за Голосієвом придушив.
Випадково вона з вами була чи ні?
Ну, та це не суть важно...—
І знову зашуміло над Подолом,
і в різних кінцях кресати почало,
і піднімати гори грому...