Сковорода на землю упаде
І знову сповнюється миру
душа Сковороди.
[• • •]
мир, мир душі твоїй — <стру[мує] всесвіт > < лунає >
луною всесвіт,
мир.
<І, слухаючи Сковорода цю відповідь,
стенається>
Слухаючи Сковорода цю відповідь, стенається
і йде туди, де насхиль на шляху
збіднивсь високий
свіжовкопаний, косоокий,
як панська совість,
абияк збитий хрест.
Під <срібними> осокорами*
<В[ін] > Сяде по-турецьки, як дитя,
нової пісні починає —
очі заплющені,
хитається в ритм —
< Подяка природі за все,
найперше ж:
за те, що потрібне зробила нетруднйм,
а трудне непотрібним.
На всіх шляхах життя
шукай свою стать властиву,
а стать невірну одкидай.
Подяка природі за все.>
За городищем, туди, од боку,
над нивою, над колосом,
що з перебіжним блеском вітер його вилизував
і кошлав,
< хилила спину друга нива>
<хилив>
Серпи ряхтіли < низько >
<і так тужно співала тая нива:
жніте, женчики, розжинайтеся,
на чорну хмару оглядайтеся. >
<і так тужно без пісні женці рясніли в житі>
і так тужно женці в житі рясніли,
<безпіс[ні]> <в житі>
Л <поміж них> їм пригукував
підгінчий з нагаєм
< — А там хіба то не ясир?>
<—А там он гляньте, хіба ялося людям отаке робити?>
<—А он там> <Хіба ялося людям отаке робити?>
Поглянув у < другий > < інший > другий бік,—
<там копи складали > <там снопи у копи
складали>
Дитину мати під копою грудьми годувала,
а над нею <теж>
підгінчий з нагаєм.
А там <а там...>
показувала скрізь,
немов < ученику учи[тель]> Сковороді цим тяжко
докоряла 1.
Ще більш голівку заховала,
щоб сліз не видно.
А сльози, сльози, як слова!
— Одна
пішла я раз у панський двір.
А пан на ніч сказав мені зостатись,
грозив ножем і мордував,
та не далася я,
втекла!
Я бігла, <як тая Бондарівна > бігла, мов тая Бондарівна,
а за мною <три> слуги...
Проклятії...2
Тепер якусь собі привіз < Марію > Огенію
і нас немовби не чіпає.
Сковорода: <Марію? > Генію? ти кажеш <Марію? >
Генію?
Закричав біснуватий з сусідньої гори,
як Прометей.
Це знов його взяли на ланцюги
і він коло своєї землянки — он видно —
божеволіє і < казиться > рветься,
руками небо потрясає
1 Рядки від "<—А там хіба то не ясир?>" до "немов <уче-
нику учи[тель]> Сковороді цим тяжко докоряла" дописані пізні-
ше, а потім викреслені автором.— Ред.
2 Ці три рядки пізніше автором були викреслені.— Ред.
й не потрясе.
Руками небо оте прокляте потрясав
й ніяк не потрясе! Безсилий падав і плаче...
А небо —
<—там бог собі десь випив і лежить...>
< — десь бог вина собі натюживсь і лежить... >
— там бог собі < натюживсь > і лежить...
десь собі натюживсь і лежить... *
лиш інколи до бусела, що в лузі,
прибринькне чапко на губах —
та все хихоче, все хихоче...
— Ну от, < такеє життя тут наше> такий і приділ тут наш.
Ми плачем. <Той> Цей кричить. А той он хрестить.
Усі як біснуваті.
Утерла сльози рукавом
і задивилася туди кудись, <на схил гори, в розпадину, >
у придолинок на підгір'я,
де справді перед печерою своєю схимник Досифей,
задерши голову, <як проти сонця > <в гостроверхім
каптурі >
одмахувавсь од крику, що <від землянки > < рвався >
з гори...
<на горі> <йшов з гори>
<Хіба не правду в пісні кажуть?
Немає цвіту червоного,
немає роду рідного...
Так де ж того нам цвіту шукати? >
Такий і приділ тут наш.
<Кудлан загарчав. >
В торбинках
1 На берегах автор написав олівцем: "п. п. п. п." (напевне, по-
значив, що 4 слова в рядку починаються на літеру "п").— Ред.
<до хреста надійшли подорожні > надійшли селяне.
<над[ійшли]> < Роз [дивлятись почали] > Непривітно
хитнувши головою,
< (Кудлан загарчав) >
<р[оздивлятись] > < пучками водили по перехрестю >
пучками < водить почали > почали водить по перехрестю
обмацували: скільки дірок
і чи нема якої <де> об'яви?
Об'яву, ось видно, дощ ізмив,
<а дірок було стільки,
що й чорт його розбере, скільки >
а на хресті було такого дірок,
що й хто його розбере, скільки <ж днів на папа
працювати? > ж саме днів па пана працювать?
<Одій[шовши] > < Відступивши, почали радитись, >
<вс[е]> <та> < все поглядаючи туди,
де так тужно без пісні женці рясніли, >
<все поглядали туди,
де так тужно женці рясніли,
а поміж них
підгінчий з нагаєм.>
<Маринка: а звідки ви? люде!>
< Маринка радісно до них> < Маринка радісно,
по-рідному >
Маринка радісно до них: *
а звідки ви? люде!
< Відступивши > <Ті, відступивши > <Люде ті,
відступивши>
Та люде, відступивши, почали <собі> радитись.
Все поглядали туди,
де так тужно < серпи > <в житі> женці < рясніли >
рясніли в житі.
<Сковорода: утікачі?>
< Сковорода:
— Утікачі. їм і балакать вже набридло. >
<Такі ж, як і ми утікачі,—сама собі сказала. > *
<Сковорода: утікачі?> Сковорода: Утікачі?
Помовчала Маринка,
й день затих.
То хмари все хмаріли,
[ціляли в] блиск розколотого неба,
[в Дніпрі] одбившись...
(Дзвонили до вечерні).
У купу вівці збились.
Немов із холоду,
ягнятко на руки полізло.
— А вам напевно весело живеться, що ви все граєте?
Та чого ви < такий сидень? > сидень такий?
Я <й учора> бачила й учора вас.
А брат мій в гайдамаках
він з цим-о біснуватим <як пема солдата > вночі балака
про панів.
А другий — аж у Швачки! — та й зразу схаменулась.
Загледіла: <що> що там аж на шляху <ще під горою, >
куріло щось і наближалося восьмикопитно.
Взяла ягнятко й понесла.
А вітер їй заходив збоку,
< (як Кудлан) > як Кудлан,
і рвав спідничку і кісник,
аж поки з вівцями в яру вона не зникла.
А вітер все заходив збоку.
(Дзвонили до вечерні).
Сковорода на бистрі ноги встав,
хотів її догнать, обнять, потішить,
утерти сльози недитячі,
та тут
од верб із-за поворотки
<карета, закрившись курявою, восьмикопитно
розігна [лась] >
карета, як дурна,
< закрившись курявою > < вихопилась тупокопитно>
< вирвалась тупокопитно > <тупокопитно розігна [лась] >
вихопилась тупокопитно,
< плавно ходу применшивши > < раптом плавно ходу
применшивши >
<враз плавко ходи применшивши >
ходи враз плавко применшивши, вперлась колесами
і <коло> близ нього стала.
Пан < [розтруджен] ий хоробами, смаркий та рудобривий>
Пан, хоробами [розтруджен] ий, придохлий, рудобривий,
ласкаво виліз на повітря.
Рука < трусилася, як опирався > трусилась, як спирався
на карлючку,
а другою, що в перснях,
гнійні тімениці <лиця одколупував> на шиї
<за вухом > розколупував,
все <гнойні очі хусточкою промочав>.
І падала < луска > лупа па його шатпу одіж,
мов сніг сухий... <нечастий...>
< —А! Сковорода? > — А! Пан Сковорода?
Я радий, радий <говорити > говорити.
Ну що ж: Матерія чи Дух?
Матерію приємлю,
але й Дух — ти розумієш? — <непобідимий>
н-непереможний!
<Пане Сковородо!> Пан Сковорода!
< після останньої вчораш [ньої] > < останньої розмови >
останнього разу ти надто гарячився,
<таж Дух не можна > <я довго думав > < подумай >
ти поміркуй:
<коли б ти знав, які моря,>
які безодні дух наш відкриває!1
<коли б ти знав>
<коли б ти знав, які, о пан Сковорода, >
<як легко носить пас, оберігає, >
<яке майбутнє на[м]
якую радість подає,
в які простори нас заносить,
показує майбуття золоте! >
<яку він радість подає >
<який рятунок подає >
<якую радість, насолоду
любов, >
яку нам радість,
<радіс[ть],> любов,
любов до брата, до людини < навіває (подає) >
<щоб> < Особливо тепер, коли Польща > <а надто
тепер >
<Та ще> а надто <ще> тепер
<коли Польща для всього світу
мов>
Коли Месія
< всьому світу >
<од> <в> з Польщи прийде.
Я не поляк *,
але я <знаю> масон і <я> знаю, що через нас
<с[вятий] > *
дух святий <гово[рить]> промовляє*.
Рука трусилась, як < спирався на> переставляв
карлючку *,
а <очі пуголовками> пуголовки очей*
<в білках солодких бігали > *
в білках, порослих жилками, так солодко, так неприязно *
бігали *.
1 На берегах олівцем дописано: "А чого ці хлоп и?", "Сокра-
не змагайся", "Держава —це я (Л{юдовік] XIV)".— Ред.
Сковорода < стояв і все ще> все ще стояв і дививсь туди,
де з вівцями < Маринка > Гафійка зникла.
Вона <щось про Марію > про Генію щось знає?
— Пане <Сковородо!> Фільозоп!
< (і про масонів ти сказав неправду) >
Сковорода здригнувсь <— загруз бровою > — і <як> мов *
сокиру < устромив > очі в цього чорта устромив,*
загруз бровою *.
<проше пана> *
<А про масонів сказати забув *,
забув > *
— Пане Сковорода, ах пане Сковорода!..
Як