(А за вікном, нікого не питаючись,
світ світає.
До утрені у дзвони вдарять.
Ченці, одкашляючись, через сад, як тіні,
пройдуть.)
Сковорода
Якщо ми визнаємо бога,
То буде Дух тоді в нас зверху,
а не М а т е р і я?
Але ж Матерія якраз і є та сила,
без якої й самий Дух не може існувати.
Справді.
Відчування, Свідомість, Розум —
звідки ж вони узятись можуть,
якщо не буде тіла?
Та навіть і таке, здавалося б, безплотне,
як повітря,
а воно ж —
твердіше від каменю,
міцніше від заліза,
бо інакше
птиці, літаючи, не могли б на нього
опиратись.
О! Тепер цілком тебе я розумію,
Генрі Кавендіш:
відкривши газ, що легший від повітря,—
водень,
ти силою його
машини мрієш пустити плавать над землею?
А що ж,
і попливуть колись, і попливуть!
...Осяяний думкою новою,
швидко Сковорода до столу сяде,—
але в цей час
в саду оріхи червоним схопляться,
як полум'я,
і на стіні у келії
вогнистий знак вікна появиться неждано,
ще й весело заграє він, заходить,
мов золотими рибками акваріум...
Сковорода, очервонений променем, скрикне:
— Як?! Уже? —
І збудиться від його голосу Іустин,
і, потягнувшись, смачно позіхне, аж вискне.
Перехрестивши собі рота, байдуже запитає:
— Пишеш? —
А Сковорода, своє продовжуючи,
з одчаєм йому скаже:
— Та ні, ти подумай!
Цього ще не бувало, щоб я його
коли зустріти запізнився!
А це... що робиться —
в вікно ось глянь!..—
Та Іустин
поплямкає зарослим ротом,
ліниво спустить свої ноги додолу
й так само тупо, безнадійно перепитає:
— Зустріть? А кого? —
Сковорода аж кинеться на нього, як на звіра:
— Як "кого"? Сонце! —
та враз,
охопивши чоло своє рукою,
гірко-гірко сам на себе головою похитає:
— До кого це я мовлю?
навіщо я знижаюсь?
навіщо я і в монастир оцей прийшов?
Переслідувань губернатора злякався?
Та краще в житті під стрілами іти,
аніж отут в єлейному багні
стрічатись з мертвими душею
і відчувати, що й сам ти поміж них
тонеш, тонеш...
— Іч ти який? —
кине йому з докором Іустин
і почне собі вичухувати спину...
Сковорода
тільки погляне на нього з ненавистю
й одвернеться поволі.
А потім,
немовби що згадавши,
швидко на столі аркушики свої накриє
книжкою важкою
й стрімголов
вибіжить у сад!
А там —
там птиці ранок опадуть,
клюють-клюють, не доклюються
і солодко співають, сон розказують.
Сонце скрізь, у всі кінці, як Архімедова
спіраль,
розкреслиться,
і дзвонить, і гуде,
і світлом землю наповняє
щедро-щедротно!
Сковорода простягне руки тут до сонця:
— О сонце моє ясне!
сонце любе, ласкаве, прекрасне!
Без тебе не було б життя —
ні хліба, ні води,—
прийми ж ранішнє вітання од вічно юного
Сковороди!—
Тут саме Іустин
із келії покволом вийде —
у клобуці, у рясі,—
чотки перебираючи в руці,
докірливо на нього гляне
й, поплямкавши,
дерев'яно видавить крізь зуби:
— Сонцю поклоняєшся?
Пора б і до церкви якось заглянути.
Ох, господи премилосердний,
і як ти грішників ще терпиш? —
Та Сковорода
лише рукою відмахнеться
і ще дужче заспіває:
— О сонце мелодійне!
Сонце славне, дивне, чудодійне!
Без тебе люди не жили б,
не цвілись сади,—
прийми ж вітання від Сковороди! —
І, тричі відхрестившись, Іустин
задом, як од божевільного, почне
від нього відступати.
А Сковорода
на землю упаде,
цілує квіти, трави гладить,
росою очі, немов незрячі, протирає:
— Природо!
як ти всього мене кругом наповнюєш —
щедро-щедротно!
Пролий душі моїй силу,
і муст і нектар, і любов,
нехай я мудрістю твоєю затужавію,
руто моя! —
І рута пахуча зразу ж десь почує,
і Сковороді
1 Від латинського слова гдивШт — молоде вино.
такий муст у серце вступить,
що він од радості і бігає, і плаче,
і кожне дерево вітає,
метелику й комашці дякує —
за все, за всеї
Перце удода на стежці піднявши,
в петельку сорочки він собі застромить
і ніжно дмухає на нього —
навмисне,
щоб упало.
Тільки ж перце,
вже й перехилившись головою вниз,
тримається на кінчику і падати не хоче.
О натуро!
Що може бути краще,
як та гармонія душі?!
Неспокійні руки роботи попросять.
Гембля свого під напиналом в саду
знайшовши,
він ясенові дошки струже і гембелює.
А дошки ж лисі, аж шуті,—-
а по них узори шиті —
сухопінявий шум!
Тісняться стружки у стружки —
шуті, шиті, шум!
Тікають скручені в кружки —
шуті, шиті, шум!
Гармонія, ах, гармонія душі!
Для неї — все на світі залишу...
Для неї ж я...
— Та не сміши! —
за спиною його почується тут голос,
пощерблений,
простуджений,
важкий.—
Не сміши,— кажу,—
бо хто в болото лізе — того ще й попхнуть.—
Поцілений у саме серце,
здригне плечима Сковорода,
перце з грудей своїх змахне сердито,
немовби воно це було причиною досади,
1 так із гемблем у руці
обернеться на голос.
Перед ним — Біснуватий,
що так розумно завше дивиться.
А там он — з сусідньої гори,
співаючи, іде солдат з цеберком,
і по стежці за ним —
як жива —
гадючиться вірьовка...
Сковорода
Ти щось сказав?
Біснуватий
Хвіц-міц, не буде з того ніц.
Сковорода
Та добре ж.
Але мені цікаво про болото,—
ти можеш повторити?
Біснуватий
О боже мій! Та доки ж повторяти?
Та ще кому — тобі?
Тобі, що світ би зміг увесь перевернути,
аби лиш захотів?
Ех! і сказав би я тобі....
( Пританцьовуючи.)
Ой гуць-гуці,
сорочечки куці!
Будем робити,
щоб приточити.
Сковорода
А це ж уже що означає?
Біснуватий
А те,
що ти в нас розумний по коліна в Біблії.
А треба, щоб до твоєї філософії
та щось би нового трошки приточити.
Сковорода
А! То ти й до філософії прихильний?
Се цікаво, давай поговоримо, цікаво.
Тільки ж щодо моєї —
тут ти, певно, помиляєшся.
Бо образи Біблії
я беру лиш як символи, не більше.
І, розкриваючи їх, я хочу одного:
щоб людина
та могла ж нарешті сама себе пізнати.
...— Що? — перепитає Біснуватий: —
"Пізнай себе самого"?
Ох же й упоров!..—
І раптом, схопившись за живіт,
почне тремтіть од сміху ще й хилятись
на всі боки.—
Чуєте, гори, що він сказав?
Хай нас тиран і б'є, і мучить,
а ми —
"Пізнай себе самого".
Чуєте, долини?
Нехай народ із голоду у пана пухне,
а ми —
"Пізнай себе самого".
А може б, ти хоч поцікавився книжкою
Гельвеція "Про розум"?
У нього ж, наприклад, мораль
грунтується на збігу особистих інтересів
та інтересів громадських.
А може б, ти хоч поцікавився
"Економічною таблицею" Кене?
У нього, наприклад, чудово пояснюється доля,
доля річного процесу репродукції.
А то:
Сократ на снідання,
Сократ на обід ще й на вечерю —
хіба ж так можна?
Це дійсно упоров так упоров!..—
(А сам, сльози витираючи од сміху,
то розкриється,
то знов закутається в лахміття своє мізерне,
під яким — яскраві, як іволга,—
жовтіли старі штани потерті,
обтягнені, військові.)
Сковорода
Пересміявсь уже?
Ну, от і добре.
Ех, ти ж — дитина.
Але — я бачу — ти зовсім не розумієш
моєї філософії-
Адже ж "Пізнай себе самого" — це є гасло
всього нашого вісімнадцятого віку!
Ним заклопотані: й Вольтер, і Гельвецій,
і Гайдн, і Глюк,
і навіть економіст Кене,
який, досліджуючи, пізнаючи:
куди йде господарство Франції,
цим самим, як хочеш ти знати,
пізнає — кого? самого ж себе.
От куди йде моя філософія,
а ти спрямовуєш її в якийсь, я бачу,
інший хід?