А ще скажи: отак, як шмат цей є,
Отак і серце розікраяне моє;
Передаю його, мовляв, з хустиною цією...
Тобі...
Ну, й там іще якісь слова,—
Звичайно, дівчина, така вже їхня доля..."
Крутилися вогні,—
Десь попливли, як мариво в жнива...
В Данила світ потьмарився,— зайшлася голова,
Так защеміло серце гострим болем...
VII
Не спав всю ніч. Думки — як реп'яхи...
Одвіялася радости пужина —
Зостався біль глибокий і терпкий...
І вило серце на дурні зірки,
І борсалась душа, немов мала дитина.
Не витерпів. Старого розбудив:
"Послухай, батьку мій і побратиме в горі,—
Ти знаєш?.. Я піду "туди"...
Нелегко нам-бо вибратись з біди,
І так ми просто ворога не зборем..."
Крутив очима дід — ладу не добирав
В оцих словах непевних і нервових,
В думках юнацьких...
"Так... У нас нерівна гра,
Проґавим час — жалітимем! Такі думки мої:
Поки не заросли рубці від нагаїв,
Поки ще гнів клекоче і тяжка образа,
Ми двоє сіл оцих піднімемо сей день.
Без сіл оцих нічого-бо не скоїм!
Так от. Жбурнути іскру хочу і піднять людей!
Тепер вони підуть, нехай лиш хтось веде...
Не треба слів, не слів — тепера треба зброї,
Ти чуєш? — зброї!..
За Скелькою під ясеном старим,
Казав ти, є десь батьківські рушниці,
Закопані в землі... Це так? Ти говорив?
Це там, де небиль вип'явся з гори?
Праворуч?"
"Так... Насупроти криниці..."
"Гаразд, я йду. Чекай. Готовий будь
Прийняти гасло, вдарити у довбиш
І піднести завчасно меч.
Ти ж не забудь".
"Зажди, Даниле. Може б, хто-небудь
Теє?.. Не йди, хай другий,— або я пішов би..."
"Стривожився, старий? Навіщо це?..
Чого? Куди? Ти будеш тут — мене заміниш...
Єдиний вихід в нас, і вихід тільки цей.
А як що трапиться, то не візьмуть живцем,
І іскру я усе ж немарно кину..."
"Ну, що ж, іди... Хай Бог нам помага!" "Прощай!"
"Ні-ні, так не кажи, не треба,
Бо ми ж ще будем смерть свою шмагать!
Я певен, вірю! Доки є снага,
Хай не звучить наш голос так погребно.
Ти ж вірив в щастя?.."
"Вірю і тепер.
Гляди ж, про час і день я звістку дам негайно.
Ну, прощавай. Та ви не заждетесь,—
Я підніму нарід увесь
Ураз, як тільки зброю одкопаєм..."
Зняли шапки — хрестилися на схід:
"Нехай же та й на добре піде наше діло..."
Й поцілувалися. Зідхнув підозро дід:
"Іди, іди..."
Пішов і зник Данило.
II
"Ой, не шуми, дібровонько, не шуми
Та й моєї голівоньки не жури!
Вдарим-вдарим, гей!..
І заплачуть воріженьки,
Заридає не по однім з козаченьків стара ненька.
Тільки по мені — як по бур'яні —
Ані батько, ані ненька, ні сини...
Гей! І вдарим-вдарим!
Буде крови і вогнів,
Нехай знають бурлаченьків-соколів!
Таж і нехай знають — нехай пам'ятають,
А чи міцно панське бидло
Ще шаблі тримає...
Ге-ей!.. ей!.. ей..."
Затихла пісня — канула в пітьмі,
І шелест, як мороз, пробіг по хащах лісу.
Останній згук тріпнувся, занімів...
Дуби зступилися — рукаті і прямі,
І опустила чорна ніч завісу.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
І
Забув про все, забув про білий світ,—
Вже третій день сидів в селі Данило,
Сп'янілий щастям. Шана і привіт
Йому... й шуміло в голові,—
Ах, як його Мар'яна ця любила!
Любити може так тільки вона,
Тільки для неї можна все забути:
Себе і час... Впиватись і не бачить дна,
Забути міру цим крилатим дням
І на годину вічність обернути...
З села солдати вибули давно —
Давно пани в панів одгостювали,—
Йому ж усе байдуже, все одно:
Уже три дні коханням заодно
Впивається, як з келиха вином,
І на вогні її юнацьке серце палить.
II
І тільки на четвертий схаменувсь...
Стривожилась, задумалась Мар'яна.
Ну, як збороти їй тривогу 'дну?
Так наче хтось багнета повернув
У незагоєній недавній рані...
"Данилку, любий! Що ж мені робить? (
А у самої чує серце лихо)
Несила, серце, більше так... любить.
Я мучаюсь, а ти... не жаль тобі.— Н
а кого кидаєш та й на чию утіху!?"
"Ну, годі! Я ж казав — одружимося ми,
Одружимось, нехай лише, по волі...
Ти ж знаєш..."
"Любий, славний мій,
Тепера! Зараз! Чуєш?
Ой, та й буть мені самій...
Данилку, зараз! Чув? Або —
Або ніколи..."
"А де ж звінчаємось, дурненька?Хай після.
Будь певна, заспокойся.Ну ж бо, годі...
Поїдемо далеко звідціля,
І не розлучить нас ніхто й ніщо!
Не плач. Мені давно пора.Я мушу. Йду сьогодні..."
"Так знай, Даниле: ще до ранньої зорі...
Ні-ні! Прости мені, але... як тяжко, любий:
Не знаю ані я, ні ти, що буде в тій порі...
Ми повінчаймось у манастирі,
Ми повінчаємось!? Хороший мій! До згуби
(Боюся я) чекання доведе.
Не відтягай! Тебе не зна владика..." —
Здригнулась, побіліла, ось-ось-ось впаде —
І потом вкрилося чоло бліде,
Так стало тужно, моторошно й бридко.
Дрижить душа...
...Вівсюжить на воді,
Там, роздираючи на пір'я срібні крила,
Як птах в тенетах, б'ється молодик...
"Про що ти думаєш?"
"А так..."
"Скажи!"
"Ні... милий..."
"А-а.. Он як!..— І ревнощі вп'ялись
Кігтями в серце: — Як?!
І я не знав понині? Прокляття!
Та кажи ж! Із ким!? Коли!?" —
В лещата серце муки узяли,
Упала тінь тяжкого підозріння.
"...Ні, ні! Скажу! Ти слухай, почекай...
Не те, не те! Та слухай, ради Бога..." —
Злякалась, стисла хустку у руках
І зі сльозами розказала все про "нього",—
Про чорну тінь лихого клобука,
Про заміри ігумена страшного...
Данило зскочив. Не пустила з рук
І гаряче в лице зашепотіла:
"Хороший мій, не буть тому.
Нехай же зробиться могилою йому
Весілля наше... Я б цього хотіла.
Народ зійдеться. Скличем всіх людей,
Запросимо.. Та ти це краще знаєш.
Усіх-усіх; і кожен з них піде,—
Нема сьогодні й жадного ніде,
Щоб не пішов, Данилку,
Нас перевінчають..."