Мар’яна кілька разів відкладала це, але нарешті дочитала.
І це про ту Васанту пишуть, що колись казала: "Як летіти вниз, то вже із своєї власної висоти, а не чиєїсь високої дзвіниці. Не так заб’єшся". Еге, вона вже тоді полетіла вниз, як пишалася своєю вагою й значністю в наркоматі.
От як боляче читати Мар’яні, але нема поруху серця — піти, негайно знайти Васанту, розпитати її, всією душею бути на її боці.
Еге… "За систематичні двогодинні спізнення на роботу суд засудив громадянку Валентину Ступину на шість місяців примусової праці…" Еге…
Ребе з підтисну тими побожно устами дав їй цю газету, додаючи ще й Васантині пояснення заразом. Якби Васанта не довела, що перед тим вона до третьої години ночі працювала на нараді, тому й спізнилася в день контролі, то їй дали б рік тюрми. Тепер — без платні мусить шість місяців відпрацювати в тому ж наркоматі.
Мар’яна старанно склала газету, розпрасувала пальцями кожен загин. Тут напевно щось не так. Нотатка злісна, Васанта нажила собі багато ворогів тією їддю, а тут ще й нарком заарештований. Але невже вона?.. Вона ж і ім’я змінила, й російська мова їй стала дуже подобатися, а…
Знову розгорнула газету й побачила те, чого зразу не помітила. Так, так, згадали їй і те, що вона — "вихованка буржуазного націоналіста в мовознавстві, Тополі", і "куркульське походження"… Заробила Васанта, що й казати, заробила!
Та найбільш обурило Мар’яну оце… Яке діло комусь до особистого, а от і тут її зганьбили. "Коханка ворога народу…", так і написано. Наче то когось обходить, крім самої даної особи. Як вони посміли бабратися в найболючішій рані? Вона ж найбільш самокатується тим, що перевелася в сексуальності, але чи не склалось би воно інакше, якби була їй відкрита дорога до інтелектуалізму? Це ж скільки треба мати сили, щоб не зламатися жінці, що мала сміливість прожити без захисту самця! Скільки принижень і образ, — безперервний ланцюг!
Життя — поле бою. Виходять у бій люди життєрадісні, повні гри своїх сил. В бою одні полягли, другі скалічені, треті чудом уціліли. Чи Васанта полягла, чи тільки скалічена? Мар’яні здається, що вже полягла. Вона вже має мертву душу, — а починала ж вона з таким б’ючким, всерозривним правом на свою інтелектуальність і мала всі-всі дані для цього. Але не мала одного, малого ніби, — тримати свою мораль, свої принципи обороняти до скону, хоч би які смішні видавалися вони всім. Ось цієї сили бракувало їй.
А який вигляд мають каліки? От, Януш. Він недавно знову перестрів Мар’яну й цілу годину мучив її нотаціями. Непоправна Мар’яна, й досі літає в надхмар’ї, коли вже пора спуститися на землю. І от довідується Мар’яна, що Януш сам не їздив грабувати в Західню Україну, але прекрасно користується послугами знаменитого директора Копелева. Той за наші порожні гроші хурами закупив і навіз усякого добра, є й Янушеві. І Януш хоче виправдати своє каліцтво гнучкими формулами про суддю-хабарника, що поставлений судити за хабарі…
Васанта ж, може, сама собі найбільший суддя. Вона знає, яке їй ім’я. Вона його перша сама собі присудила, і таке про себе знати може спопеліла душа. Лепетливий Ребе переказав жінці дослівно, як себе називає тепер вона, а Клава, пліткуючи про походеньки свого чоловічка, — Мар’яні. Мар’яна без здригання моторошности не може згадувати тих кількох літер…
Чи це вже останній присуд над тією, що їй найбільш у світі личить бути половецькою княжною?
XXXVI
Порожнє літо, порожні дні. Зірватися б і летіти десь у просторінь, щоб себе не чути. Все думає Мар’яна, все думає… І хоче вивести сама себе із закутня.
Та не зірветься й не полетить пташка, яку гонить хуртовина, буряні сніговії, вітер і заметіль. Вона збезсиліла, настуручила пір’ячко. Хоч ще борсається, але ж голівка вже схилилася набік. Ясно, їй кінець.
Цілий день, цілу ніч думка підсвідомо працює, — чи багато ще цих поневірянь припаде на її жереб? Мар’яна вже не питає про успіхи, бо їх їй уже не про-сиги в фортуни. І чи не байдуже їй в глибині душі про ці недолі, що ними засипане усе її життя?
Пташка вже схилила голівку набік.
Та й: хочеш чи не хочеш, кличеш чи утікаєш, — це тебе чекає, всім обіцяно, нікому не відмовлено. І всі ми рівні, всі, що тут є при житті. А кажуть, що ніякої рівности нема. Якась та є. Та й: центр ваги тепер у тому, — думає пташка, — щоб той час до скону мати силу якось дотягти.
І тут — чудесний механізм. Кінець той швидше буде, як намучишся в хуртовині й умлієш. І якщо найстрашніше — муки, а не самий кінець, то на них треба зосередити увагу, навчитися їх зневажати, не помічати, від них не плакати.
Ті підпори, що досі підтримували Мар’яну, підгнили, їх треба заміняти новими. Такими: спокійно переносити всі лиха, зневаги, неуспіхи, нездійснені прагнення, самоту. Мар’яна нічого й не тратить, бо не мала. Те, що й інші, — матиме й вона.
Так. Мар’яна переможена, переможець топчеться по ній ногами. Але доля з переможцем однакова, та доля знецінює й його успіхи, й Мар’янині страждання.
Ще недавно стояла вона над урвищем Левашівської, дивилася на прозорі далі, Лису гору, селекційну станцію, де колись перебирала цибулю та латала мішки. Стояла й думала, що їй до кінця свого життя доведеться жити в сірості та нудьзі… Що, мовляв, людина приходить у театр, у вагон, хоче запосісти найкраще місце. Он там краще, а моє погане, незручне, тісне, тут протяг. Коли ж допхаєшся до того вимріяного місця, — розчарування й ніякого затишку. Жаль за поганим насидженим. Умій у найнепривабливішому знайти щось гарне, затишне…
Та не знала Мар’яна, що вже тоді гірше, ніж сірість, нависло над нею. Тепер інакше дивиться й на цяточку селекційної станції. Чи далеко було б туди ходити і чи е ще там для неї мішки — латати?
Бо не знає дороги, куди йти тепер. Жадна не манить. Та й нема їх. І Мар’яна все більш свідома, — ні до чого це все, всі ці зусилля. Пташка скрутила голівку набік, заплющила очі.
А праця над собою? А твердість і віра, що корисне робиш, хоч їм нікому непотрібне?
Нема віри. А без віри — нема охоти. Нема кінцевого пункту, до якого йшла б…
Де, в чому знайти сили переносити своє остогидле, непотрібне життя? Хто скаже, як? Який любомудр у віках? Всі говорять про радощі, а до Мар’яни збіглися всі неуспіхи,. Їх вистачило б не на одне життя.