— Як? — обурився Віктор. — Та це ж ясніше ясного! Навіть Біблія каже, що це Єва вкусила з дерева спізнання Добра і Зла. Ви мусите це знати!
Мар’яна аж спинилася. Стала, подумала.
— Єва, а не халдейські математики? Справді, навіть патріярхальна Біблія, й та стверджує, що початок пізнанню та науці поклала жінка. Ну, й що ж ви після цього всього можете сказати на своє виправдання?
Рішучо Вікторові далися сьогодні взнаки ці нещасливі халдейські математики. А Мар’яна, вкусивши вже з дерева Доброти, ще почала пробувати на смак і кислятину Зла.
— Мені здається, що хоч Зло й сплодилося від втрати почуття злитости із своїм цілим, але ж мусить Зло бути. Це ж рух вперед, ріст. Як хочеш щось опрацювати,— мусиш розкласти на елементи, а тоді зложити. Так і ми стоїмо, мабуть, перед якоюсь синтезою, якщо перед тим чоловіки не висадять у повітря земну кулю. От із Злом у мене ще не додумано. Я тільки бачу, що жінка своє розпочате діло закинула, здала на руки чоловікові, а то дуже небезпечні руки, жінка мусить негайно виступити на захист свого творива…
— Але й суфражистка! Боже, Боже! — з голосним зідханням вжахнувся на всю ущелину Віктор. — Узавтра замовляю собі шовкову піжаму і тільки вигріватимусь на сонці, а ви будуйте нове безклясове суспільство, не пускайте капіталістичне рило в наш радянський город.
— Хто вам сказав таке? Та ж є велика специфіка жіночого інтелекту, я з самого початку підкреслила це. Війною Зла не знищите, тільки розплодите. Війна ніколи не була жіночою професією.
— А що ж ви собі берете?
— Найперше, реабілітувати кохання, що з божого дару, з найбагатшої емоції зробилося посміховиськом цинічних скалозубів і підленьких блюзнірських частушок.
— Я боюся, що як нас хто підслухає ззаду, — обачно озирнувся Віктор, — то ми зробимося сьогодні темою сміхів щойно окреслених персонажів…
— Ах, я забула, ми ж на курорті! Ну, не буду. Круто міняю тему. Як ви думаєте, чи правду мені кажуть, що я несучасна, бо цікавлюся допотопними культурами, замість того, щоб включитися в розпочату еру знищення експлуатації людини людиною?
— Ви, справді, безнадійна! Це, як то кажуть, "через шлях навприсядки"….
— А я вважаю, що наша доба й така, наприклад, як кінець трипільської, мають одну спільну рису, обидві вони переломові. Та була у розцвіті з зачатком розкладу та переходу до чогось нового, і не знати було, до чого поверне людство, — так і ми на зламі. Тоді неясно було, чи знищиться прекрасна, добре влаштована, вигідна, багата духово й матеріяльно культура, чи вросте в нову добу. Чи відродяться найкращі традиції людства, чи прийде час, що дико буде, як одні люди других рівними собі вважатимуть, Так і ми. Та культура так розквітла, що вже почали розкладатися її основи, перетворюватися на свою протилежність, — і в нас так…
— Про що ви? — обачно знову озирнувся Віктор.
— Ні, ні, я про те, що в усьому світі робиться. Про Пікассо і розбиття атома.
— А-а-а! — заспокоївся Віктор. — Але ви, Мар’янко, мені сьогодні забили памороки. Я не розумію одного. Чим ви, зрештою, найдужче захоплені? Щось дуже багато.
— Для мого жеруна, нудьги, не багато. Зрештою, то думається усе життя, бо я щось ні до чого практичного не можу пристати. Така от, як бачите, вічна студентка.
— А ви знаєте, Мар’янко, — признався раптом Віктор, — ми з вами чудово пофліртували.
— Мені здається, що я посповідалася і чую на душі розгрішення, — призналася й Мар’яна. — Хоч на один день. Узавтра знов нагрішу.
— Чекайте, я щось ніби чув, що ви не маєте ніяких гріхів?
Мабуть, якби дорога від Кадик-Ой була вдвічі довша, то вдвічі довша була б і розмова ця легкоплинна "сама собою", без гальмів, — та й так і лишилась би незакінченою.
На жаль, вже чути здалека, дзвонять на вечерю…
XXV
Чому було не зостатися на жартівливо-легкому рівні, такому, як верталися з водоспаду Кадик-Ой? Одверта, товариська розмова. Звідки взявся цей фліртовний стиль, який небезпечний, — тоді, коли його замало, і тоді, коли його забагато. Міра? О, Мар’яна її зненавиділа. Мар’яна — за безмірність.
Вона ще довго не лягає спати, що довго сидить надворі й питає себе, що це за тривога на душі. Чи тому, що Віктор зайшов до них у кімнату? Що в нього так затишно, охайно, а в них із Льолею — хаос?
Але ще не все. Чи те, що Віктор до всього приглядається, складає думку? І це не те. Що він усе їй каже приємні речі? Еге, може й це. Мар’яна ладна втягнути голову в свою шкаралущу… Вона могла б спалахнути, а це ні до чого, бо тільки видимість флірту можна тут припустити, навіть не самий флірт. "Від п’ятої години вечора, після чаю, до сьомої, до вечері".
А чого ж Мар’яна вчора з морем, із зорями плакала? Бо кожне було вчора в парі, і їй теж хотілося мати пару — і її не було. І через це не варто плакати, а треба стати збоку. Така доля — мати переповнене коханням серце, і не мати кохання. А доля ж усяка буває, — і така.
На допомогу здоровому глуздові приходить міркування: оце ж і є нормальні взаємини. Коли нема якогось ледь-ледь залицяння, то й хороших дружніх взаємин не буде. Ото ж тут і збережена міра, що така властива цій людині. Не зайти далеко, не образити неувагою. Це треба тямити — і в унісон звучати.
І от така всебічна міра Мар’яні цікава, дивовижна, але чужа-чужа! Людина без поривів, без… ні, і тонкість є, і стрункість думки, імпозантність у всьому, — але чого нема? Душі? Чиновник. Рафінований, найкращого ґатунку, високої марки, але чиновник. Оцей присуд міг би вбити його, якби він почув.
Він, звичайно, більше знає, ніж Мар’яна, більше можливостей має, читає більше. Але Мар’яна почуває, що стоїть вище за нього. І в чому? Сама не знає.
І що він хоче — Мар’яна не розбере. Він наче й шукає її — і боїться переступити лінію обережности. Чи боїться, щоб Мар’яна занадто не розійшлася, чи "поговору та слави"?
Кожен раз розмова про міру, про "золотий вимір", — невже це не езопівська мова? Кожен раз, що лише Мар’яна набереться довіри й розгону, — Віктор утікає. І знов погляди, і знов ловить руки. Мар’яні залишається сприймати це, як люб’язність.
Чи це міра, чи безмірність? Цих кілька днів до цього вечора Віктор зовсім не підходив і навіть не розкланювався так театрально, підкреслено й вишукано, як досі. Лише очима стежив, перевіряв, чи є вона на своєму місці. Сьогодні ж перед чаєм: "Ви будете вдома? Я зайду!" Мар’яна чекає — Віктора нема. Нащо було примушувати її даремно чекати? Що за думки рояться в тій голові? Ні, не слід задумуватися про "еволюцію" в Вікторові. Мало чого буває на душі в кожного, і про це ніхто не довідується.