— Він і мені непотрібен. І саме тому, що ганчірка. Оця його тонкість, нерішучість, що переходять часом у ганчір’яність, гарна за певною межею, але… не в співжитті
— Співжитті? — знову вкололася Мар’яниним словом Ніна. — Ви вже до таких слів договорилися? Так, Левко казав, — ви вимагаєте, щоб він переходив до вас жити.
Боже, чого вона хоче від Мар’яни? Чи справді прийшла заскочити Левка, чи… І Мар’яна почуває, що нема їй об що обіпертися, щоб витримати ще цю криваву смугу. Мар’яна вимагає? Коли б вона була злопам’ятна, то відповіла б: "Навпаки! Левко казав: "Ніна сама до мене лізе, я до неї байдужий. Я хотів би від тебе відійти — і не можу". Але Мар’яна не скористалася козирем, вона смиренно прийняла щойно видану їй долю невизнаної претендентки, нахабної загарбниці. Мар’яна відповіла:
— Так, я вважаю, що дуже принизливо для нього — вагатися між двома. Що він мусить мати силу волі й не приходити до мене. От він і слухає мене.
— Я не знаю, кому вірити. Він каже навпаки. "Вона плаче, категорично ставить питання, щоб я переходив до неї, закохалася в мене…"
Де і де опертя? Опертя Мар’янине повинно бути таке, як фронт у сімнадцятому році — фронт скрізь, бо нема фронту. Це не означає "всепрощення", "вселюбови", — Мар’яна дарувати не вміє, бо не даровано, не прощено їй жадного гріха. Це не означає й загнати себе в щілину черствости, хитрої замкнености. Це має бути поєднане з Мар’яниною найлюбішою рисою, простодушністю, — її найбільшим ворогом. Дати волю їй!
— Так! — притиснула Мар’яна. — Так! Я хотіла бути пречистою. Але тепер — ні. Ваша правда, Левко — ганчірка, я могла б переважити вашу долю. Але я не хочу. Я була б затруєна однією тільки думкою, що може користаю з філантропії.
Ніна вважала, що можна при такій розмові розреготатися.
— Левко, — сміялася вона, — Левко мені кожен раз розповідає про ваші дивацтва, все-все, що ви з ним говорите.
Мар’яна смиренно переждала, поки пройдуть Нінині веселощі, й запитала:
— Скажіть мені правду. От ви одружені. Чи то правда. що ви щасливі? Я, дивлючись у ваші очі, що блискають сухою озлобленістю, не сказала б цього. Чи не краще бути пречистою і мати дар від духа, а не від того, з ким тільки очі злобнішають?
— Коли б не було грабіжниць… — потемніла Ніна.
— Гаразд, я грабіжниця. Але чому грабіжниця я, а не ви? Чи він ваша власність?
— Коли вийдете, нарешті, заміж, то зрозумієте…
— Ви так сказали це… "нарешті, заміж", — два рази повторила за нею Мар’яна.
І напевно була вона така гідна жалю, що аж Ніна схаменулася.
— Вибачте, я не хотіла вас образити! Навпаки, я хочу дати вам кілька порад. "Вільне кохання" — це вже не модно. Партія будує міцну родину, а отакі, як ви…
— Себто які? — знову приготувалася Мар’яна до образи.
— Ну… збочені… Я вам дам одну пораду. Як ви будете отак чіплятися до чоловіків, то ніхто вас не захоче і всі з вас будуть сміятися. Хіба ж можна так екстраваґантно кидатися одруженому чоловікові на шию? "Я так хочу, я того добиваюся — іду й беру". Ідете й руйнуєте. Я думаю, що у вас із статевою сферою не все гаразд…
— Дозвольте вас перебити, — вже не вистачило смиренности Мар’яні. — Скільки років ви замужем? Чотири? Ага, то в вас повинно вже бути четверо дітей. За прямим законом біології заміжня жінка з нормальною статевою сферою повинна вродити стільки дітей, скільки вона може виносити за життя. Оце й є не збочення. Як уже хочете нормального…. Чи все у вас гаразд із статевою сферою?
— Але ж… — зблідла Ніна. — Але ж ми не кролики… Я вчуся… Є ще ж якісь людські закони, крім біологічних… Є такі обставини…
— Ага! То ви вже прикрилися людськими законами! Для вас є обставини, а для мене нема? Ви згори вниз дивитеся на таких "збочених", котрі крихіткою тішаться, котрим та крихітка більш приносить щастя, ніж уся ваша узаконена шлюбом розпуста без дітей. Шлюб — для дітонародження, а не для розпусти! Ви забезпечилися "законним" спільником вашої розпусти і ще смієте давати поради тим, для яких погляд, слово, присутність — цілий світ… І для яких — якщо ви мене зможете зрозуміти — це така ж людська норма, як для вас супружнє ложе. А покірний послух нерозпусниці — бути готовою прийняти разом із коханням подвиг матері — ви називаєте грабіжництвом?
Ага! Нарешті, й Ніна збилася з свойого протекційно-погордливого тону судді. Вона не знала, що відповідати. І Мар’яна також не знала, що ці терпкі слова зірвуться з її уст.
А може справді Мар’яні треба "нарешті, заміж"? Кожне, кому не лінь, простягає руку по неї, на неї. О! Таку криваву смугу перекраяла через усю істоту ще й ця. Ні, не ця, а цей! І не тому, що "він категорично не захотів перейти до вас". Тому, що Мар’яна довірилась гарному слову, вкрадливому, оманному! Тому, що Мар’яна така простодушна, не може розпізнати, де правда, а де брехня, де звичайне хижацьке полювання на здобич, за яку нема кари! За це — скривджено її. Бо слухала Левка, — "я без тебе не можу". Слухаєш Ніну, — "вона плаче, категорично вимагає…"
Шкода, що Мар’яна не злопам’ятна. Вона б сказала їй про ту підписку, після якої він прийшов. Але Мар’яна пускає за вітром усе, з чого можна б узяти користь.
Так і невідомо, чого прийшла Ніна. Вона вже не має чого більше казати. Вона пригадує собі, що прийшла сюди вчинити допит.
— Може ще що маєте сказати? — так наче не вона прийшла до Мар’яни, а Мар’яна до неї.
Та звучить воно вже далеко не так, як: "Я — дружина Левка Берегового".
— Маю. Я хочу спати. Добраніч.
Де опертя Мар’яні? Як усім їм хочеться витворити з неї гультяйницю! Мар’яну?! Таку, як вона є?
XXXIV
Тепер вона згадала. "Ця людина здібна зробити щось дуже лихе, хоч ненавмисне". Це колись сказав про Левка Нарцис. Він побачив з першого погляду, Мар’яна ж — після дворічного знайомства.
"Давно не бачила Нарциса", — викладається думка.
— "Він до тебе краще ставився". Виходить, треба якоїсь компенсації? Ні, не треба. Може Нарцис тому й смиренний такий, що не спускалася вона до нього. Аби спустилася — і він би скривдив. Ні, не треба й Нарциса.
От! З усіх боків кажуть Мар’яні те саме. Нарцис: "Ви — іграшка в руках кожного, хто захоче". Левко на те: "Яке право мав він так вам казати?" Себто кожен хотів би, щоб ніхто не мав права принижувати її, тільки той один. Януш у нічному приході Южного вбачав принизливе для Мар’яни. "Яке свинство! До самотньої жінки приходити, стукати о десятій вечора!" А самому приходити — це вже не було свинство.