— Бачите… Через мої руки проходять різні речі… І я хотів вас попередити. Будьте спокійні. Але я хотів би запитати в вас дещо стороннє. Чи Ганна Плахтій вам яка родичка?
— Ваше запитання… справді не має нічого спільного з моєю справою, — намагаючись бути спокійною і навіть видушити посмішку, рівним голосом відповіла Васанта.
— Я не хотів би, щоб ви мені відповідали з недовір’ям, — поволі сказав дженджурист. — Питаю я тому, що Ганна Плахтій і її чоловік — мої вчителі. Сам я родом з Богуслава. Я знаю, — додав він швидко, — я знаю, що з ними сталося потім, але коли я прочитав ваше прізвище, чомусь не міг заспокоїтися, поки не переконався, що ви сестра моєї вчительки.
— Ви вже переконалися? — ледве вимовила Васанта.
— Ви дуже на неї подібна. Зрештою, щоб ви вільно себе за мною почували, прочитайте ось це. Воно не призначене для вас, але я вважаю своїм моральним обов’язком…
Васанта взяла в руки папірця, що ним так довго грався кучерявий дженджурист, і почала читати. Не дочитавши, поклала на стіл. Вона його не могла дочитати. Та й не було вже потреби. І так ясно. Але чому цей кучерявий тип показує їй таємне листування двох установ про її особу? Ще більше "чому" — чому в Наркомосі опинилася копія листа Інституту Мовознавства до видавництва про те, що Васанту Чагир виключено із складу співробітників інституту?
— Як це розуміти? — запитала, почуваючи, що кінці її вух палають, аж горять.
— Це означає, що вам більше у видавництві роботи не дадуть. Можливо, що й замовленого не приймуть, — непорушно холодно проказав кучерявий тип.
І що Васанта оніміла, то казав далі:
— Мені здається, що, шануючи пам’ять моєї вчительки, я можу дозволити собі зробити цю послугу її сестрі. Раджу вам щиро — шукайте відразу якоїсь іншої роботи. На поновлення в інституті будете тільки витрачати час, і все це — ні в кут, ні в двері.
Кучерявий згорнув докупи папірця, вперше посміхнувся і додав:
— Я навмисне викликав вас у таку ранню пору, щоб ми мали змогу без перешкод поговорити кілька хвилин. Якщо дозволите, я зайду до вас додому цими днями.
XIX
День відпочинку, день пустелі мовчання. А ти, Мар’яно, чого бунтуєшся проти долі, вивершеної власними руками?
Отже, Мар’яно, неприкаяна чернице в манастирі своїх нездійснених жадань, поспішай, поспішай на роботу, на гудки. До трамваю чіпляйся, вбігай на останній гудок і січи-ріж, ріж свої штифти, робітнице першого розряду. В цьому — єдиний сенс, а завтра — може помреш… Ні, даремно, безслідно не маєш права прошмигнути в цьому житті!
Як виходила надвір вдосвіта, — чепурна вулиця кликала: "Не вертайся в мури, я така гарна!" Поспліталися тонкі віти лип у ажур… І бережки білорівні на виступах-площинах домів, і біловипрані рядна пухкі на всьому. А місяць по-картинному світив, і десь збоку причаїлася сама бабуся Зима-чарівниця.
Покинула в хаті холод-пустку, чадний дух примусу. Та проте в душі її не було.
А по роботі, в лютий мороз ішла-ішла й не хотіла додому, бродила за всілякими вигаданими й окупованими покупками. Звільняєшся від себе в роботі, в масі. Так відчуваєш душу маси на зборах, у театрі, в цехові. Це — одна істота, надхненна простим фактом згуртування.
І вчора в найбільший мороз запахло весною, тими бадьорими ранками, коли звільняєшся від почуття старої дівулі, а стаєш давньою Мар’яною, якій чогось від усього нестерпно радісно.
Тільки ж… Маса, дух весни в найлютіші морози — добре. А недобре — люди. То тільки кажуть — робітничий побут. А придивишся, — він далеко не втік від міщансько-обивательського. Ті самі розмови про "квартири", ті самі мрії про панчохи "фільдеперс"… Ну, і ті самі черги за хлібом та обідом. Місто убогих, малих людей і примітивних думок.
Так напевно думає людина, відзначена печаттю смерти, коли ніхто, крім неї одної, не знає про це. Нічого не жаль, з усім попрощалася, з усім помирилася…
Не вдалося, ні, не вдалося життя. Отаке собі химерне, й хмурне, й неспокійне. За чим жаль? А все ж жаль…
Жаль, що так воно склалося. Прийти додому, у самоті перебути безтворчий вечір. І нема більш нічого сказати.
А чого, власне, хотіла ти, людино? Засмоктливого жіночого, чи селянського? Йдеш вулицями — чи тобі шкода їх кидати, ці вулиці, кручі, вітрини, чужі убори, дзенькіт трамваїв? Ти ж чужа тут! Де б могла ти оце зараз бути? Квочку підсипала б, а от стоїш біля груби, звела очі догори й застигла. Ні тут, ні там, ніде в світі.
Це, мабуть, у природі людини є певна доза незадоволення. В одному його більше, в другому менше, але є. І в яких би станах ти не перебувала — воно буде.
День відпочинку — день пустелі мовчання і тупости. Краще б уже гудки, штифти, маса, ніж стояти біля груби, очі звести догори й питати встонадцяте: що ж далі, що?
Сьогодні без гудків ясно: ходиш ти на роботу, почала англійську мову, — але душа спорожніла, треба її наповнити живим соком.
Справді бо: люди турбуються за кусінь, люди знаходять тут свої радощі, своє горе терплять, люблять і ненавидять, тішаться життям і проклинають його. Ти не мала нічого свого й поважилась жити чужим. Чого ж так втомилася? Чи може таки свого хочеш? І тому відвертаєшся від життьового потоку, бо він таки, врешті, чийсь. Ти ждеш. Ти прислухаєшся до кроків ззовні, але всі кроки, всі стуки, всі дзвінки — не до тебе.
Подивись навіть у дзеркало. Ніхто не вподобав тебе нині. Ніяка радість не розбурхала тебе. Ти спиш олов’яним сном і силкуєшся визволитися. Прокинутися й визволитися з в’язкої маси олова. Як? Як визволитися?
Є такі слова у Шевченка, є цілий вірш "Нащо мені чорні брови"… "Серце в’яне, нудить світом, як пташка без волі. Нащо ж мені краса моя, коли нема долі…" Є народня пісня: "Темна нічка велика, треба мені чоловіка…" Якщо це так, то що ж зробити, щоб усунути цю недогоду твою? Коли для Слави "тільки пальцем помани", то тобі нема кого манити. Ти нікого не хочеш манити. Це — не випадковість, це частина твоєї долі. І коли ти кажеш, що не справджується мета, яку ти поставила собі в шістнадцять років, то неправда твоя.
В ній нічого не було про "нього". Швидше, вона справджується. Чого хотіла ти, те є. Одного ти забула зажадати — і всі досягнення даремні. Нема чого тобі з ними робити. З ними ж і зникай. Яке кому діло?