Оскольд мружив у задумі очі, та спостеріг, як над гладінню Дніпра і Почайни миготливо вихрились зграї чайок.
Ось і берег. Скільки ж тих вітрильників туті Як зграї птахів на перелітті — і води не видно.
Назустріч іїому йдуть двоє мужів. Один з них тримав за руку хлоп'я. За ними на відстані несміливо ступає висока, тонка у стані жінка. В дивному чорному вбранні. Це, певно, ті самі купчини новгородські.
Перед ним спиняється дебелий осанистий муж. Невеличка темна борода випнута вперед, погляд глибоких темних очей нагострений. Біле пасмо волосся у темному до чорноти чубі.
— Це ти Оскольд? — питає й допитливо дивиться в очі.
— Я князь Оскольд. Приймаю тебе як гостя, коли з добром прийшов на мою землю, — посміхнувся Оскольд. — Кличу в терем на застілля.
— Мене? На застілля? — чомусь недобре глипнув очима гість. — Ти щось наплутав, Оскольде. Тут господар не ти, а ось він! — підняв руку хлоп'яти, який міцно вчепився в його долоню. — Се князь Ігор. Син Рюрика. А се, — показав очима на жінку в чорному, що спинилась осторонь, — його мати. Єфанда. Вітець Ігоря був покликаний у Новгород вічем і став князем усіх слов'янських земель. І київських.
— У Києві одвіку свої князі! — відповів Оскольд. — Київ собі князя не кликав.
— Але хіба ти князь? Ти — простолюдин! Байстрюк! Від челядниці народжений! Тобі челядником і бути. А ось він — від королівни урманської кров має. Йому й королювати!
— Нехай і королює у своїй землі! — Оскольд мимовільно поклав руку на опоясся. І в цю мить побачив, що меча на ньому не було... Отак поспішав за боярином Микульчичем! На чолі виступив холодний піт.
— Ні, він сяде тут, у Києві. Тут середина слов'янських земель. Тут і володарювати нам! А ти іди геть звідси! — Ольг оглянувся на Почайну. Звідти вже бігли закуті в броню ратники. Вони тут же обступили Оскольда, наставили на нього списи, які повільно наближались до його тіла, до очей, до серця...
Оскольд рвонувся вперед і... застиг на місці. Зграя білокрилих чайок раптом відчаєно зойкнула над Почайною, упала в хвилі Дніпра. А сонце і далі сліпило очі. Оскольд ковтнув якесь слово і вп'явся очима в небо; мабуть, сподівався побачити, куди полетіла його довірлива щедра душа... Хто ж відкриє для неї ворота у нове потойбічне життя — боги його пращурів, що жили у Вираю, чи його новий господин, який жив на іконах невеличкого християнського храму...
Ще тоді, коли споруджував його, не здогадувався, що він стане одвічною могилою і одвічним пам'ятником йому і ііого державі...
— Ось бачиш, Ігоре, Оскольд уже й уступив тобі дорогу, — сказав Ольг. — Ходімо, час сідати на стіл Києвичів.
Ольг обернувся до своїх воїнів, що висипали із подій.
— Воєвода! — звернувся до нього Микульчич, що весь цей час стовбичив обіч, навіть не ворухнувши рукою у поміч Оскольду.
— Я тобі не воєвода, — насупився Ольг. — Я віднині тут князь. Хіба не бачиш, Рюрикович ще не смислений? За нього я тут керуватиму!
— К-к-няже... — пробелькотів Микульчич. — Не забудь, що се я, боярин Микульчич, допоміг тобі нині ось так... взяти Київ тихцем...
— Зрадник... — процідив крізь зуби Ольг. І тої ж миті чиясь гостра стріла вп'ялася бояринові в груди. Кінь під ним шарпонувся і помчав у лозняки...
Боярин Микульчич не знав, що зрадники завжди помирають услід за тими, кого вони зрадили...
Ольг уже піднімався на Княжу гору. Його воїни наввипередки бігли чим скоріше до княжих комор, до онбарів, до медуш...
Назустріч їм мирно ступали сірі круторогі воли, уярмлені в повози. То поспішала до узвозу якась купецька валка... Добрий торг обіцяє знаменитий почайнівський узвіз! Багато добр пливе до Києва з усіх кінців Слов'янщини — по Десні, Ірпені, Росі, Ворсклі, Сейму... Пслі... По всіх дорогах землі полянської...
За цією валкою троє коней тягли повіз із великими скринями. Його наздогнав вершник, схилився до візника. То був Звірко.
— Швидше! Обганяй купчин! Там уже печеніги на Ніскиню наскочили! — сказав тихо.
З гори линули гуки січі. Верхівець пришпорив коня, цвьохнув батожищем над трійкою, і повіз з несамовитим; гуркотом покотився з гори до прибережних ліз.
Ніхто не помітив, куди повернули коні. Не бачив, як на тому повозі звелася жінка з дитиною на руках. Не чув ні плачу маляти, ні тихого материнського голосу, що йогб приспокоював.
Глянув Звірко в голубу безодню неба, і йому видалося, що сонце пригасло, а небо враз потьмарилось. Мабуть, тому, що тільки воно знало справжню ціну, якою заплатять люди за цей кривавий день зради.
Першим запримітив щось недобре Дажбог. Після того, як рано-вранці Денниця-Зоря причепурила йому золоті кучері, що промінилися довкола круглого виду, він поволі плив у чистій прозоріні неба. Теплою посмішкою щедро обдаровував землю, її ріки, ниви, пагорби, ліси. Ось і Київ, стольний град землі полянської, а віднедавна ще й інших слов'ян-родичів, яких Оскольд підбив під свій черлений щит — полочан, смольнян, та й гордих деревлян з їхнім хитруном Ніскинею.
Щоправда, Ніскиня оце недавно розгнівав Дажбога — так уже уподобав свого ще зовсім малого онука, що забув і про кривду рідного племені.
Замість того, щоб самому возсісти на золотому київському столі й відновити прадавній покон деревлян, які ще не забули, що вони колись володіли київськими горами, цей Ніскиня узяв ряд і мир із київським князем, сподіваючись, що його онучок стане колись володарем і в Києві і в Іскоростені. Так, гадає, він спокійно відродить свою владу деревлян у полян і в інших їм підвладних племенах.
Але хитрий Ніскиня, здається, тут себе перехитрив, бо не подумав, що коли його онук візьме державне кермо у Києві, то він державитиме іменем полянського племені, а не іменем деревлян! Дуже гнівився Дажбог через таку недоумкуватість Ніскині, адже тоді покровитель полян — Перун — вивищиться над ним, Дажбогом. А це вже болить йому, деревлянському кумиру.
Та, розміркувавши, Дажбог вирішив зачекати: нехай поки що Ніскиня бавиться своєю мудрістю, не буде його тягти до требища. А з часом все ж провчить. О, боги небесні мають у своїх закамарках стільки різних покар і випробувань, що роду людському довіку не збагнути і не перетерпіти всіх! Треба лишень зачекати. Дати час, допоки люди так погрузнуть у гріхах своїх, що змушені будуть волати до небес денно і нощно.