Вовк волочив Андрійка за комір. Вітер підганяв їх на снігових белебнях, але як тільки вони скочувались в яр і треба було знову підійматися вгору — отут Сіроманцеві доводилося похекати та попріти. Тоді вовк закидав Андрійка собі на спину, розсував грудьми свіжий сніг, лапи ставали на твердіше, і з такою швидкістю вони посувалися до висілка.
Вовк жалібно вив. Покидав Андрійка, сам відбігав, вив на всі боки, прислухався, повертався до Андрійка знову, знову закидав його на спину і ніс далі. Андрійко обнімав вовка руками й ногами, щоб не зсуватися, щоб вовкові було легше.
Льотчики з ракетницями та ліхтарями вийшли за лісосмугу: але що ти його побачиш чи почуєш в цьому шипінні, ревінні, стогнанні, летінні?
Вовк поклав Андрійка на сніг і почав рити у снігу яму. Вирив яму, зсунув туди Андрійка і сам ліг біля нього. Сніг і вітер засипали їх швидко, охоче.
— У ямі тепло,— прошепотів вовкові Андрійко.— Аби нам до ранку не замерзнути, а там уже якось доберемося.
Раптом вовк насторожився: йому почулися постріли. В одну мить він вискочив з ями і завив. Так він ще не завивав ніколи. Все своє життя він завивав з голоду або з горя. Тепер в його завиванні була надія і радість.
— Вовк! — крикнув Петро Лях.— Я чую вовка!
Андрійків тато скинув кожуха, щоб легше було бігти, поскидали з себе кожухи його товариші-льотчики, і всі вони кинулися на вовчий голос. Раз по раз стріляючи з ракетниць, вони на мить зупинялися, щоб не збитися з вовчого завивання.
— Он він темніє! Он! — ледь перевів подих Андрійків тато.
Знесилений вовк ліг на сніг, лизнув того снігу з вітром.
Підбіг Андрійків тато, підбігли його товариші-льотчики і побачили Сіроманця. На його спині лежав Андрійко.
Андрійкова мати плакала та розтирала снігом йому руки, щоки, вуха, ноги.
— Заїхали ми не так і далеко,— виправдовувався Андрійко.— А заметіль почалася ну в одну мить...
— А ти не бачив по небі, що заметіль починається? — Андрійковому татові потроху одлягало од серця.
— Щоб я та тепер куди пустила тебе одного!
— Мамо, не тріть так сильно, вуха болять! — просився Андрійко.
— Я тобі дам "вуха болять"! В тебе ще не те мало б боліти!
— А тут лижа зламалася... Тату, а де вовк? — раптом запитав Андрійко і встав.
— Справді, де вовк? — перепитав Андрійків тато і вибіг у коридор. В коридорі вовка не було. Вибіг на вулицю — нема.
Андрійків тато схопив ліхтаря, і, як був роздягнений, так і побіг до лісосмуги.
Вовк лежав у себе вдома. Розгріб сніг і влігся на ньому під вітром, що свистів над ним на всі свої пальці...
Андрійків тато важко зайшвв у кімнату...
— Є,— сказав він.— У себе вдома. Приготуй, жінко, вечерю. Понесу йому щось повечеряти...
Дихнула весна з лиману. Теплий погляд весни зупинився найперше на снігах — і осіли сніги. Навпроти сонця удень засокотіли з-під них золоті струмки. Вологими ночами Сіроманець покрадьки зачав виходити в степ і там непорушно сидіти. Щось бентежило його вовчу душу, кликало її на ноги.
"А ти думав як, Сіроманчику, це вже нам з тобою кінець? Ну, скажи, думав?" — не покидав його голос Сашка.
Сашко стояв під грушею і слухав, як шуміла ярами весняна вода. На городі лежав опівнічний туман. Попискували сонні горобці під дахом. Пахло далеким вітром, якого вчора звечора не було.
— Засумував чомусь наш Сашко,— тихо говорила в пітьмі мати.— І вчитися гірше почав, і все йому валиться з рук. Ти помітив?
— Може, переростає,— тихо відказав батько.— Та воно й весна... Може б, йому десь на літо путівку до моря...
— Я вже казала. А він; "Не хочу, буду це літо на тракторі в полі". Запав йому цей трактор...
Сашко зайшов у коридор.
— Це ти, сину?
— Тату, а у вовка вікно є?
— Вікно? Яке вікно?
— У лісі, чи де він там живе... Бо йому ж то треба дивитися, щоб не вбили.
— Нема у нього вікна, синочку.
— А вовк у лапи замерзає?
— Ще й як.
— Тату, от коли б я там був би вовком, я б теж замерзав?
— Такий ти хитрий,— сказала мати.
— От і не хитрий, мамо,— Сашко зайшов у свою кімнатку, ліг.
Його обійняв теплий сон: пливли білі айсберги в океані повз хату під голою грушею далеко. Вовка не було.
Чепіжний сидів навпочіпки перед кліткою Вовкодавихи і роздивлявся цуценят:
— Карлики! Пшоно! — кричав він жінці.— Іди-но сюди та тільки на них поглянь! Ось уже скоро півроку, а вони які були, такі і є! Криволапі, недолугі геракли! Не виросли ні на грам!
— То, може, вони ще виростуть,— втішала Чепіжного жінка.— А як не виростуть, то нехай вже такі будуть, ти ж тільки людям про це не розказуй...
— А я ж за неї стільки грошей віддав, на мотоциклі віз аж із Києва... Що це ти мені привела? На Сіроманця з ними? Та з ними хіба що на курчат.
Вовкодавиха винувато дивилась на Чепіжного, а її піврічне криволапеньке потомство забилося в куток клітки і тремтіло хвостиками на знак протесту за такі приниження.
— Ну, куди я тепер з ними? Хто у мене їх візьме? В цирк? Там своїх таких хватає. Краще б уже коти, ті хоч мишей, бува, ловлять!
— Дядьку Василь! — гукнув Чепіжного від воріт Сашко.— А ідіть-но сюди, я вам щось покажу!
— Що там іще на мою голову? — Чепіжний поволі, насторожено підійшов до Сашка.
— Сьогоднішня наша районна, не бачили? Нате, прочитайте ось.
— "Цієї зими,— почав читати Чепіжний,— в Н-ську льотну частину прийшов пірат польових просторів—здоровенний вовк-сіроманець. Прийшов добровільно. Сам. Пригнав його голод. Крилаті сини неба обігріли, нагодували, і тепер цей степовий розбійник мирно живе в частині, возить дітей на санях..." Оце так да... Але як же так,— розгубився Чепіжний,— щоб отак добровільно, сам? Сіроманець? Не може такого бути. Або це не Сіроманець. Сіроманець здохне, а не прийде... Може, це його брат? Треба буде поїхати та подивитися.
— Якщо вас пустять,— сказав Сашко.— Частина ж то військова.
— А вовк-то мій! — скипів Чепіжний.— Хто його перший вловив? Я? Я. І козу він із’їв чию? Мою.
— А навіщо він тепер вам? Хай собі у них живе.
— А збитки за козу? Я своє дарувати "за так" не звик!
— Ви зловили його,— гостро сказав Сашко.— Але ж Сіроманець утік!
— А хіба я винен, що його хтось відпустив,— обурився Чепіжний.— Може, ти?
—Я,— відповідав Сашко.
— Ну, да...— засміявся Чепіжний.— Сіроманець перекусив би тебе, як сірника! Отак: тільки хрусть!— Чепіжний навіть показав Сашкові, як би перекусив його Сіроманець.