— Таж він — супостат, ворог роду нашому і землі нашій!
— Супостати ті, внуча моє, що прийшли до нас із мечем. Цей прийшов із добрим словом.
— Бо вибили меча із рук, тому й прийшов із добрим словом. За тим добрим словом можуть ховатися злі умисли. Чужинець-бо єсть.
— Язвлений він, Богданку, де йому до злого умислу. А опріч того, запам'ятай, внуча моє: всякий нагодований тобою, навіть коли він чужинець, перестає бути ворогом. Це, щоб знав, не просто слова, це — правічний покон роду нашого. На ньому стояла й мусить стояти Тиверська земля, коли хочемо жити на ній у добрі та мирі.
— Чи ми не живемо за цим поконом? Чому ж ромеї йдуть та й ідуть у землю нашу з мечем та вогнем?
— За те карати треба, самим же не гоже лізти в чужу землю.
— Нарікаєте на тата і його похід? То він же затим і пішов, щоб покарати.
— Я не нарікаю на нього, внучку. Одначе й не тішуся з того, що пішов за Дунай.. Багато крові проллється там, ой багато! А то — богопротивне діло. Боги інше заповідали людям на цій благословенній їхнім промислом землі. Давно-давно, тоді ще, як цей білий та ясний світ повнився більше голосом сумирного птаства, аніж людською заздрістю, як земля плавала в світовім океані незайманою дівою — і нерубаною, і неораною, і нетолоченою, жило на долах при морі та при лісі три роди: один — білоликий, другий — смаглоликий, третій — темноликий. Жили вони нарізно і разом з тим купно. Нарізно, бо кожен рід сам собі добував їжу, і купно, бо таки ж сусідили і не раз сходилися, правлячись на лови. Не ворогували, бо ловити було що і було де, однак і не родичалися, оскільки сходилися лише мужі з мужами. Та ось проник хтось із білоликих до смаглоликих і нагледів дівчину, а нагледівши, не став вагатися: підстеріг, коли була сама, і умкнув її. На лихо, те саме зробив смаглоликий у темноликих. Тут і зчинилася ворохобня, пішов рід на рід і став нищити один другого оружною рукою. Старші дивились на те, дивилися та й сказали своїм родам: "Визначте обводи земель родових та й живіть нарізно, не переступаючи тих обводів". Послухались і зробили так — визначили обводи. Та чи міг якийсь незримий обвод бути недоступною стіною? Чи спиниш того, хто звик правитися на лови у вподобане ним місце? І правились, і ловили, і дівок умикали, і оружною рукою ходили рід на рід, аж поки не змусили старійшин родових зібратися на вселюдську раду, а вже рада покликала князів і сказала: "Не вмієте жити добрими сусідами, розійдіться".
"Як то?" — князі їм.
"А так. Земля велика, поділіть її на три царства та й живіть кожен у своїм — так далеко один від другого, щоб ані дійти, ані доїхати, ані допливти"..
"Маємо іти з цих долів?"
"Маєте. Одному роду-плем'ю хай будуть ліси та степи, другому — гори, третьому та земля, що довкола неї море та й море. Так і житимете: одні з лісу, другі з гір, треті з моря.
Князі не поспішали зголошуватись.
"А кому ж який уділ?"
"Те визначить жереб".
І сумлівались, і сперечались князі, а таки пристали до думки старійшин — потягли жереб та й сіли родами кожен у своїм царстві: білоликі — в лісовім, смаглоликі — в гірськім, темноликі — там, де довкола землі море та й море.
Довго жили нарізно. Так довго, що й забули, хто вони, звідки прийшли в своє царство, були в них роди-сусіди чи не було. Білоликі ловили по лісах звіра, птахів і жили з лісу, смаглоликі задовольнялися тим, що давали гори, темноликі багатіли, як могли, з моря. Та ось для одного з родів — того, що жив по лісах, — настала біда: ліси збідніли на дичину. Люди туди, люди сюди — таки немає її. А не стало дичини — не стало чого й їсти.
"Що робити?" — вдалися до старійшин.
"У нас є поле, — сказали ті. — Подаймося в поле, ачей там знайдемо собі поживу".
Знялись і подалися. І знайшли, що шукали, та ненадовго стало степової поживи. Підросли діти — і мусили питатисяради в батьків, тепер уже старійшин: "Куди податися, де знайти їжу собі і дітям своїм?"
І сказали старійшини: "Аби не втратити й того, що маємо, пошлім в усі кінці звідунів, хай побачать та й нам скажуть, чи є десь незаймана земля, що могла б прогодувати рід наш?"
Довго їздили звідуни — і ті, що поскакали на захід сонця, і ті, що поскакали на схід та на полудень. А повернулися ні з чим. "Земля є, — сказали старійшинам, — та є на тій землі й люди".
"А яка найбагатша?" — поцікавились молодші.
"Та, що належить гірському роду-племені".
"Підемо й підкоримо мечем!"— кинули, мов іскру в хмиз. — Чули, іншого порятунку нема, підемо й підкоримо ті землі мечем!"
Однак старійшини не пристали до тієї ради, більше того, стали супроти неї стіною. "Нам заповідана ця земля, — сказали. — Негоже іти й оружно посягати на чужу".
"А з голоду гоже мерти?"
"Шукайте їжу в своїй землі. До чужої зась! Боги покарають за ті противні їхнім умислам наміри!"
Змагались та й змагалися, а гору взяли таки ті, що хотіли їсти. Та не встигли вони налаштуватися всім родом до походу, як знялася буря, замоложилося небо, і бог-громовик не забарився явити тим зухвальцям та непослухам гнів свій: загримів-загуркотів, зближаючись, й ударив з-за хмар смертоносними стрілами.
"Боги противляться вашому умислу! — вийшли наперед і показали на те знамення старійшини. — Не смійте порушувати добрий покон батьків і дідів ваших!"
"Діди самі переселялися".
"Вони переселялися в своїй землі, на чужу не посягали!"
Привідці переселення хмурились. І не хотілося їм зважати на старійшин, тим паче слухатись їх, і не зважати не могли. Боги справді занепокоїлися в небі, он як гримають у високості та прищуть на землю стрілами. А проте що буде, коли послухаються старійшин і залишаться в своїй землі? І завтра, і післязавтра, і потому діти проситимуть їсти. Де візьмуть її, їжу, і що скажуть, коли нічого буде дати?
Такі, що й не послухалися б старійшин, одважилися б противитись знаменню, коли б не розкололося тієї миті небо і не хлинув у ту розколину проливний дощ, такий густий і такий буряний, що про похід годі було й думати. Ховалися хто куди міг, і рятували пожитки свої хто як міг. Лише старійшини не стенулися перед тою зливою-потопом. Збудили в собі останню буєсть-силу й прибрали суворішого виду.