Знову сидів Яровит, притиснутий до землі горем, і кам'янів з горя. Хто, де, яким робом помстився йому? Усе то через Живу? Комусь аж надто вже не хочеться, аби він узяв злюб із загірною миловидою Живою? То де він, той, що хоче цього? Чому не вийде на поєдинок? Невидимим захотів бути, чари наслав. Коли, де і як? У Живи за столом чи тоді, як пив воду з потоку-джерела? Напевно, коли пив воду. Сталося б у нареченої, Жива одмінилася б з лиця і виказала б свою бентегу. Біда іде, виходить, від води. А коли так, може, вода й змиє з нього цю потворну личину?
Не роздумував. Роздягнувся — і до озера мерщій. Вода холодною уже була, мов крига. Та Яровит не зважав на те. Старанно вимив вид, голову, пірнав і знову вимивав та полоскався. А вийшов на берег та глянув у заспокоєне плесо — жодних одмін. Як був старий, поморщений, так і залишився.
Що ж робити? Таки податися до кревних, благати про поміч? А що вони вдіють супроти чарів? Слід шукати людей, що могли б побороти чари, стати вище за басих та баянів.
Обізнаних із пущами, по яких живуть волхви-баяни, не бракувало по оседках, як не бракувало й волхвів по пущах. А таких, що зарадили б Яровитовій біді, не було та й не було. Або сумно дивилися на витязя і мовчали, або мовчки розводили руками. Та ба, і Яровит не мав іншої ради-розради, як їздити й питатися. Коли повіяло справжнім холодом (а йшлося до зими), згадав Живу, її затишну оселю й спинив, потішений знахідкою, коня: чом же він шукає порятунку все по цей та по цей бік гір? Може ж, він там, де наслано порчу — за горами? Та й зима в тім краї не така люта. Ано, гляди, саме на загір'ї поталанить йому знайти тих, кого шукає, і те, чого хоче.
Подумав так і увірував, а увірував — одразу й повернув коня на ту путь, що вела до бескидів.
Сподіванка не завжди омана, а віра — не така вже й абищиця. Тільки-но залишив позад себе бескиди та став спускатися в діл, нагледів дим між поріділих дерев, а поїхав на дим — натрапив і на оседок. Ним виявилася печера, а в тій печері сидів біля ніші, в якій палало вогнище, білий, як лунь, дід. Він був такий древній та висхлий, присяйбіг, можна було й подивуватися, як ще тримається в ньому життя.
"Коли цей не скаже, — подумав Яровит, — ніхто вже не скаже".
— "Низький уклін вам, господарю, — схилив перед волхвом голову, — і найліпші зичення у вашій оселі".
"Спаси біг".
Дід затримав на ньому пригашений старістю погляд і вже потім запитав:
"Що, молодче, біда й тебе привела до мене?"
"Так, дідусю", — стверджував і неабияк дивувався: — "Він бачить у мені молодця?!"
"Розкажи усе, як було", — своєї правив дід.
Яровитові не треба докладати великих зусиль, аби пригадати, як було. Він не раз уже пригадував, отож і розповісти не забарився.
"То нарікаєш більше на потік?"
"Так, дідусю".
"Помиляєшся, витязю. З джерел б'є чиста вода. Тебе споїли там ще, за трапезою. Не думай, однак, що зробила те Жива чи її кревні. Споїли ті, кому не хочеться, аби ви побралися з Живою. Ти, молодче, призначений не для земних дівиць. Ось чому боги й противляться твоєму злюбу з земною дівою".
"Боги?!"
"Так, витязю, боги. А то, сам знаєш, дужа сила. Така дужа, що й ну. І все ж навіть боги поступляться перед твоїм бажанням, коли вволиш їхню волю і підеш в ім'я скривджених на непосильні земному люду подвиги. Чи згоден взяти на себе таку повинність?"
"Я на все згоден заради молодості і Живи. Кажіть, які вони, ті подвиги?"
"Не я скажу тобі про них, інші скажуть. Якщо заночуєш у мене, матимеш зустріч із віщим вороном. Від нього й довідаєшся, що маєш вдіяти, аби позбутися напасті. Та перед тим вислухай і мою речницю. Чи даєш згоду вволити останню волю віщого волхва?"
"Коли зможу, уволю, дідусю".
"Те, про що проситиму, зможеш. Це найпростіше. Завтра я, молодче, помру. Віддай моє тіло вогню, а тоді вже й підеш назустріч своєму щастю".
"Згода".
"От і добре. Мир з тобою, витязю. Поїж, що знайдеш у моїй оселі, та й лягай, завтра ще звидимося".
Гадав, що і з вороном звидиться завтра, а він об'явився у сні. Сів на камені й заговорив до Яровита людським голосом:
"Дід казав, ти згоден іти заради молодості та уподобаної діви на подвиги".
"Згоден".
"А чи відаєш, які то подвиги?"
"Най і найдивовижніші, все одно піду".
"То слухай, коли так. Наслані на тебе чари може зняти лише жива вода. Відаєш, де і як можеш добути її?"
"Ні".
"Молодий ти, виходить, і вельми. Старі давно і повсюдно знають: жива вода є в однім на весь світ місці — на острові Буяні. Коли хочеш вернути собі молодечий лик і тим уже повернутися до уподобаної діви, маєш проникнути туди і власноручно добути з джерела, що б'є в узголів'ї Цар-Дівиного ложа, живої води, а з найближчого до її терема дерева зірвати золоте яблуко. Не гайся, одразу ж умийся тією водою і з'їж яблуко. Умиєшся — повернеш собі ліпоту тілесну, з'їси яблуко — станеш непідвладним чарам та урокам, жодна зла сила не нашкодить уже тобі.
Ці два подвиги, сам бачиш, маєш вчинити заради себе".
"А як же я доберуся на острів Буян, — не втерпів Яровит, — як звідти повернуся?"
"Не спіши. Скажи спершу: умієш берегти таїну паче зіницю ока?"
"О так! Інакше я не був би витязем".
"То знай: ця з тих, що її треба тримати за сімома замками. Там, де Дунай впадає у море, бував?"
"Не доводилося".
"То доведеться. Саме туди прилітає з острова Буяна Стратим-птах. Всеньке літо викупується в Дунаєві, кружляє, шукаючи поживи, по околіях, бо живиться не лише рибою і падаллю. Паче всього нишпорить за тою їжею під кінець літа — тоді, як має повертатися вже на острів Буян. Без вагомого запасу кінської падалі не відлітає до Вираю. Ось ти й скористаєшся тією слабістю Стратим-птаха. Їдь у гирло Дунаю, сховайся разом із конем своїм у надійному місці і коли помітиш, як винишпорює той птах-велетень здобич свою, забий уночі коня, вийми з нього тельбухи, а сам залізь у черево. На світанку Стратим-птах розшукає твою приманку й перенесе її, а відтак і тебе, на острів Буян"..
"Вчиню, як радиш, — потішився Яровит. — Одначе скажи, коли такий добрий, як же я повернуся звідти?"
"А то вже твій клопіт. Берешся вчинити подвиги, шукай і способу".
"Ну гаразд. А що ж буде з Живою? Вона ждатиме мене?"