"Лада говорить це в мені, —думає, долаючи дрімоту, — чи Божейкові зваби? Йой, те і друге, далебі. А що ж буде, коли здибаюся з обома там, на святі Ярила? Ано, що тоді буде? Таки дотримаю слова і лишусь вірною тому, що казала татові, чи спокушусь Божейковими звабами й піддамся іншому велінню — великому шуму?
Боги світлі та боги ясні! І солодко думати про це, і страшно. Як же то можна піддатися чиємусь велінню й піти? А мамця, а тато? А нова оселя? Так і полишить їх, не звідавши ні радощів воседля, ні втіхи від буття в новій оселі?"
V
Мамця завжди будили лагідно. Та сьогодні чи не найлагідніш. І сум, і жаль почула в їхнім голосі-благаннячку.
— Вставай, дитино.
— Уже час?
— Так, уже час. Дівоньки ось-ось зайдуть за тобою.
Не одразу розплющила очі й прочунялась. Тоді вже, як хлюпнула водою на себе, йойкнула з несподіванки і затремтіла вся. Яка вона студена, ця водиця, і яка живодайна. Геть усі жилки збудила, а серце тим паче.
— Я просила брата твого в других, Мстивоя, аби зайшов за тобою й беріг тебе там, на святі Ярила, — кажуть мамця, зливаючи. — Тож гляди, слухайся його і ні на крок од гурту, чула?
— Чула, мамцю. Чом не чути?
Вона зі всіма ладна погоджуватись сьогодні і на все згодна. А з мамцею і поготів. Бо вони тільки застерігають та наказують строго, насправді ж он які мудрі та солоденькі. Не злякалися тата, коли гримнули на їхнє сокоріння: "До Купали — зась!" І день, і два, і седмицю мовчали, аж поки не вишукалася слушна година, а в тій годині — татова добрість. Тоді й заговорили. Не наполягали і не сварилися, як то буває в інших, тихо та лагідно казали: "Пощо впираєшся, Ярославе? Миловидка не нанизала ще собі стільки літ, скільки має пальців на руках та ногах, одначе сам бачив: зустріла і вподобала молодця, а молодець — її. Засіли одне одному в тім'ї, запали в серце, то чом мають страждати нарізно, не бути певними, народжені для злюбу чи ні, будуть жити, мов голубів пара, чи розлетяться й не стануть ладом одне одному".
"Рано, Купаво, —опиралися тато. — Кажу тобі: вельми рано, най і думати про це не сміє".
"Чи я наполягаю, аби брала з ним злюб? Кажу ж, най тільки піде та наречеться ладою. Молодець он який лепський та славний, чи він схожий на обавника?"
"Ходила вже до нього, сам посилав".
"Посилав, щоб спровадила. Вона й спровадила його, а тепер воском береться від каяття, а ще від присухи. Де те літо? Чи тобі не жаль своєї дитини?"
Сокорили та й сокорили, такі зугарні були, обстоюючи доню, що тато як не крутили, а таки згодилися: "Най буде так, як хочете з своєю донею. Проте й глядіть мені: коли дійде до передчасного злюбу, шкури обом поспускаю".
Йой, таке скажуть. Чи Миловидка може дозволити собі не слухатись тата, примусити страждати через себе маму?
Поглядала на зшиті при нозі чадиги, на барвисту полохту, ткану маминими руками і на мамин смак, бачила, яка вона гінка та ладна в туніці білій, підперезана червленим чересом, і крутилась-вертілась перед мамою.
— Чи гожа я, мамцю, чи красна?
— Як бджілка золота, сонцем освітлена.
По голосу чула, по лику маминому бачила: правду кажуть. Та й сама виділа: он яка гожа, он яка красна! Такою, далебі, й не бачила ще себе. Якщо Божейко там, у Черні, вподобав її, то тут, на святі Ярила, голову стратить побачивши. Ано, буде, як каже, присяйбіг буде!
І все ж то—потім, увечері чи в надвечір'я, коли зберуться на полі зустрічати Ярила. А нині Миловидка піде з подругами в поле, на узлісся шукати ряст. Голубий ряст — знамення початку передліття. Коли він пробивається до світла, тоді у Випалі та й довкола Випалу святкують прихід Ярила. Так віддавна було, так, казали мамця, й має бути.
Добромира не сама зайшла забрати Миловиду на пошуки рясту, з нею був уже добрий гурт дівок. А поки вийшли за городище, назбиралося їх, як маку на подвірниці. Та й цвіли, яко мак. Одна — червленим та білим, друга — синім та білим, третя — рожевим чи тільки білим. Перемовляються голосно, а сміються ще голосніше. Там тішаться чиїмсь вбранням, там глузують із когось і так дзвінко та весело, аж серцю лоскітне від тих веселощів. Не була б Миловидка наймолодшою серед них, теж сміялася б та видзвонювала сміхом. А наймолодшій не гоже. Тож усміхається тільки очима теплими, виповненими щирістю, ніби море сонцем, та світиться личком рожевим, та одповідає, коли питають щось, устами солодкими.
Коли вийшли за городище та спинилися під лісом, старша поділила дівок на ватаги, визначила чільних у ватагах і заходилася радити-повелівати, де кому йти, який знак подати, коли знайдуть ряст. А рушили на пошуки, одразу й заспівали:
Ой Весно, Весно да Весняночко, Де твоя дочка да паняночка? Десь у садочку шиє сорочку, Шовком да біллю да вишиває, Своєму ладоньку пересилає...
Людоньки! Які ви втішні та гожі нині! Які любі Миловидці! Мала б рану — до рани клала б, мала б радість — геть усю поділила б із вами. Ано, таких не можна цуратися, з такими вік-вічний хочеться жити. А мусить же піти колись. Чує серцем: забере її Божейко. Прийде отак, скаже: "Ходім", — і піде, не зважить і не убоїться, що там — чужі люди і чужа родина... Йой боженьки! Що це за сила така, що нуртує та й нуртує в ній, ані на хвильку не дає забутись?
Посмутніла замислившись, а посмутнівши, не одразу почула, коли і чому вмовкла пісня. Тоді лиш облишила пошуки і розглянулась, як хтось із подруг крикнув: "А гляньте, немовби знайшли вже ряст".
Ніхто не спонукав їх: "Побігли!" Самі збудилися радісною хвилею й подалися чимдуж через поле. Бігли прудко і довго, так довго, що під кінець дух усім сперло. Одначе коли прибігли та побачили ряст, матінко рідна, який вереск зняли, яку радість пустили гуляти світом! Бо таки було чого. Це ж мати Лада певний із певних знак подала: настало передліття, час щедрот, благодаті великої — для землі, для люду, для худоби. Від сьогодні зазеленіє у лузі трава, пробудиться засіяна ратаєм нива, овечки, корівки знайдуть для себе поживу, дадуть приплід, гарний набіл. А люди... Для людей Лада розщедриться найбільше: посприяє визріванню дорідного збіжжя на нивах, засіє в серцях бажання радості і злюбу, злагоди-миру в родинах, поміж родами й землями.