— На тризні по княгині я пила, а проте і з князем вип'ю.
— От і добре. Підношу братницю, — звернувся до мужів, — за нову господиню Соколиної Вежі, іменовану Миловидою. Слава красній із красних діві землі Тиверської! Слава младомладій княгині синьоокої Тивері!
— Слава! Слава! — рвійно підвелися мужі й простягли до неї виповнені питвом братниці. Видно було: вони поділяють вибір свого князя й не знати які раді, що він саме її назвав княгинею синьоокої Тивері.
Тиша і спокій у Волотовім оседку при лісі настали десь аж під ранок. Одні пішли, перебравши хмільного, до своїх віддалених халуп, інших челядь спровадила мало не силоміць до клітей, потім сама поралась та й поралась, прибираючи зі столу. Миловида не бралася, як донедавна, до чорної роботи, більше веліла, що і куди нести, та наводила після того, як винесли недоїдене та недопите, лад у гридниці. Чи хміль додав їй снаги, чи радість бадьорила, — робота горіла в руках. Мабуть-таки, радість будила в серці силу: он як приємно їй від того, що була в полі зору усього застілля, що її мали не за челядницю, таки за господиню. Те й робили, що тяглися до неї з братницями, хвалили й лестили, казали, знають, яке безліття мала, і тому он які раді, що те безліття позаду, що вона знову в своїй землі, серед свого люду. Йой, таж такого зроду-віку не чула про себе, такої приязні від людей, далебі, й не знала. Чом же не бути в руках силі, не грати веселої серцю, коли на серці свято? Могла б, весь світ обняла б, усіх винагородила б тим теплом, тою радістю. Присяйбіг.
Наново застеляла звільнений від яств стіл і думала, розставляла під стінами лавиці — і знову думала, не завважуючи, що вже пізня ніч, пора б відчути супутницю безсоння — втому. Бо думка думку підганяла, бо серце живило та й живило веселою хвилею розум. А хто ж спатиме, коли не спить розум? Чи до втоми, як грає в тобі весела хвиля? Ось розставить усе до ладу та підмете гридницю, тоді вже піде й ляже, і засне, коли зможе заснути.
Обернулася, зачувши скрип дверей, і застигла: на порозі стояв він, князь Волот.
— Я по тебе, Миловидко. Пізня година вже, лиши це прибираннячко на потім.
Не відала, що має сказати йому, одначе й на клич не йшла. Стояла невизначено упокорена і ждала. Та не ждалося Волотові. Облишив не зовсім причинені двері й пішов на неї твердим, дарма, що був під хмелем, кроком. Йшов і бачив: що ближче зближається з Миловидкою, то розчуленішою стає його Миловидка. І розчуленішою, і прихильнішою. А ще видом паленіла не знати як, очима, устами силилася сказати щось і не могла.
— Чи, може, одмінила намір свій, той, з яким ішла до покійної княгині? Може, розгнівалася на мене за те, що так довго барився?
— Я не з гнівних, ласкавий мій князю, — казала й не ховала, як ховала досі, очі. — То, може, й добре, що забарився. Був час подумати й надуматись.
— Правда?
Певно, і без роз’яснень бачив, яка то правда. Не допитувався уже і не вагався, підхопив своє омріяне жаданнячко на руки й поніс до дверей. Розчинив їх дужим поштовхом ноги й пішов далі, траплялись інші — знову розчиняв і знов йшов, чуючи радість, якої не чув ще, тішачи себе щастям, якого не знав.
"Моя, моя!" — кричало все єство його й кричало, мабуть, голосно, бо дівчина не забарилася почути той крик і застерегла себе словом-захистом.
— Ти ж не обманиш мене, князю?
— Ніколи!
— І довго-довго будеш зі мною?
— До кінця днів своїх. Коли й від'їду на клич землі чи люду тиверського, то ненадовго. Чуєш, жадання моє, усе робитиму, аби не лишати тебе надовго!
— Я покладаюсь на твою честь і звіряюсь твоїй честі.
Люди завжди стелять собі м'якшу, аніж буде потім, путь. Мабуть, слала її й Миловидка, коли так солодко спала під надійною рукою лада свого. Давно відспівали розбуджені росами птахи — під вікнами терема й далеко поза теремом, вийшло з-за овиду й піднялося над задністров'ям сонце, нічна прохолода уступила місце доволі-таки відчутному теплу, а в княжій ложниці усе ще бачили сни й тішилися супокоєм, що його дає солодкий вранішній сон. Коли ж прокинулися, одразу і недвозначно визначили: прокинулись не тому, що хотіли.
— Хтось грюкає в ворота, — сполошилася Миловидка й наставила в той бік, звідки чулась гуркотнява, насторожене вухо.
— Дарма, там є челядь, — сонно заспокоїв її князь.
— І все ж он як грюкають. Я піду, мабуть, до своєї кліті.
Казала: піду, а проте не йшла, лежала й боязко горнулася в покривало. Очі, вид її благали: будь добрий, одвернись, дай одягнутися. Та князь не одразу прогнав від себе сон і скорився волі жони своєї. Десь згодом уже, як стук повторився і повторився голосніше, ніж досі, потягся солодко й сказав:
— Лежи, я сам піду і вгомоню нетерпеливих.
Був невдоволений: де ж челядь, чому його примушують виконувати ще й цю, челядницьку, повинність? А вийшов на ґанок, спинився подивований: ворота одчиняли вже, і першою в просвіті між двох стовпів об’явилася Малка.
Знав, що привело її сюди, чи тільки догадувався: знову спохмурнів, в усякому разі, прибрав суворішого, ніж належало б при зустрічі з жоною, виду..
— Що сталося? Чому так прискакала нагло?
— Може, поведеш спершу до покоїв, потім питатимеш?
Мовчки обернувся й пішов. Певен був: Миловидки уже не застане в ложниці, і все ж менш за все думав про те, горів бажанням вибатькувати Малку і вибатькувати по можливості дошкульніше.
— Ну, — спинився перед нею, коли зайшла до передпокою. — Кажи, що сталося?
— Боюсь за всіх нас, тому й пригналася. З якого це часу ти став обминати терем свій і родину свою у стольнім Черні? Чому завернув, вертаючись із путі, сюди?
— А з якого це часу Малка забула, що вона княгиня, а не просто собі жона?
— Чи з таким князем не забудеш?
Бачать боги: не хотів бути аж надто крутим із матір'ю своїх дітей, та що вдіє, коли вона напрошується.
— З яким це — таким? Невже тобі не втямки: те, що думає і робить князь, стосується тільки князя. Сказано ж бо: будь у Черні, доглядай вогнище і дітей, що маєш у тому вогнищі. Тобі того не доста?
— Мабуть, не доста, коли не спалося всю ніч, знялася ні світ ні зоря й приїхала.
— Ну, то вдовольнися тим і вертай до Черна.
Аж позеленіла зі злості.