Як не кріпивсь, а серце брала туга. Солдатчина!.. Для молодого, дужого — це мов турецька каторга, а як йому, вже тридцятитрьохрічному, що звик до волі, впився красою барв і музикою дзвінкого вірша!..
Тоскно блукав тісною камерою, — мов звір у клітці, — марно старався бути сильним і незворушним. Перед чужим, недобрим оком, мабуть, зумів би вдати мужа, якому все під силу, а сам на сам, без свідків, не міг збороти жаху перед прийдешнім. Знав, розумів, що жертва його пробудить тисячі його синів по духу, та все ж тужив за волею, яку так нагло втратив і на яку йому, напевно, уже нема надії... Не каявся і не картав себе за все содіяне, а тільки мучився тим, що його спинили на півдорозі. Визволься народ з ярма, і він умре спокійно, щасливий щастям інших! Та де вона, та воля!.. Преблагий боже, як же ти дозволяєш іродам водить щодня, роками, своїх синів на муки? Вже світ увесь — Голгофа, а їх ведуть, регочучи, і розпинають!.. Всує... Бог онімів, учадівши від фіміаму, яким його окурюють кати людські!..
Спинився біля вікна й побачив сонце. Трошечки, лиш край його, що тихо ховався в білій хмарі, мов немовля в сорочці матері... Війнуло чимось рідним, далеким, милим... Може, колись і він зазнав би втіхи бачити щасливу юну матір в своїй оселі... Всує!.. Коли зашлють у військо, повернеться уже старим і немічним... Та й то, якщо повернеться... Скільки їх забирали в селах, а виживало... може, один із ста!..
Прогнав думки, полишені йому жандармським слідчим, і вже збиравсь настроїтись на дні, коли потрапив у козачки до пана, як у дворі побачив постать жінки. За місяць уперше янгол переступив поріг цього вертепу, і це було як диво!.. Хода, постава жінки здались йому знайомими, в обличчі теж знаходив якісь уже ним бачені недавно зовсім риси... Це ж мати, мати Костомарова, з якою він востаннє стрівся на станції у Броварах десь трохи більше місяця тому! З квітучої, хоча уже й не молодої жінки зробилась бабця. Зчорніла, схудла, згорблена, вона брела, немов сліпа, до флігеля, де їх держали в камерах. Аж ось коли вона знайшла Миколу, аж ось коли дозволили зустрітись їй із сином!.. Цих сорок днів, напевно, були для неї довші, ніж сорок літ... Тортура, яку придумать можуть лише пекельні душі!..
Хотів гукнуть до неї, та через силу стримався. Метнувся, щоб сказати про матір другові, та наштовхнувсь на двері... Згадав свою померлу рано неньку, село, замученого в роботі панській батька — й зрадів сирітській долі!.. Та будь вони живими, його страждання стали б страшніші, тяжчі вдвічі!.. Давно вже, мабуть, доля його підводила до цих рокованих, трагічних днів. Нема ні батька-матері, ні вірної дружини й діток...
Молюся! господи, молюсь!
Хвалить тебе не перестану!
Що я ні з ким не поділю
Мою тюрму, мої кайдани!..
Дістав папір, олівчик і записав наприкінці сторінки. Потому вивів вище так само дрібно: "М. Костомарову". Задумався лише на мить і швидко сипнув, як маком, літерами:
Веселе сонечко ховалось
В веселих хмарах весняних.
Гостей закованих своїх
Сердешним чаєм напували
І часових переміняли,
Синемундирих часових ..
Як записав, полегшало. Папір не раз ставав йому в пригоді в тяжкі хвилини. Виллєш свою журбу на нього й мов віддаси, позбудешся. Вона і є, вже її немає. Бо стала віршем, болем усіх людей...
Прислухався. За ділом не спостеріг, як увійшла та скорбна мати до сина в камеру, як скрикнула чи заридала...
Вона пішла вже в сутінках. Така, якою була колись, у Києві. Оглянувшись, всміхнулась навіть. Мабуть, Микола їй сказав про те, що в'язні дивитимуться на неї з вікон. Іншого, чогось хоч трохи втішного, не міг він їй повідати, бо не було...
— Чай, чай! — ввійшов Сидоренко. — У Костомарова сьогодні радість.
— Бачив... Не дай господь нікому!
— Шукала, каже, місяць. Про вас питала...
— Дякую.
— Я їй сказав, що ви — козак справжнісінький, міцніший всіх. І сина їх похвалив.
— Спасибі...
— Щось ви сьогодні неговіркий.
— Наговоривсь із слідчим.
— А він такий, що заговорить будь-кого!
— Та й мати ось... Згадав свою...
— Жива ще?
— Давно нема.
— А батько?
— Також умер на панщині...
— Де Сидоров? — почулось грізне в коридорі.
— Розносить чай, вашблагородіє!
— Глядіть мені!.. Щоб був порядок.
— Слухаюсь!
— Новий наш ротний... — хмуро сказав Сидоренко. Забрав порожню кварту і швидко вийшов.
Сутінки ставали все густіші, переростали в темряву, яка стискала з усіх сторін, давила тіло, душу. Він ладен був завити, мов той печерський в'язень: "Вогню! Вогню!.." Тримався, бо мусив бути мужнім і непохитним. Козак справжнісінький!.. Такий йому поставив "номер" солдат-земляк. Під цим, найвищим, номером повинен вийти звідси і далі жити, що б там із ним не сталося...
Зрадів блідому відблиску від ліхтаря. Ба, навіть тінь од грат здалася йому веселою. У ній було щось тепле, немов живе... Вогню, вогню!.. Він завжди страждав від браку світла, бо тьма примушувала його лишати пензлі та полотно або папір і ждати ранку, сонця... Колись вони зі Штернбергом купили лампу й тішилися, немовби діти... Важко тому повірити, що вже звернуло на другий рік, як ніжний, добрий, милий його Василь пішов з життя... Як рвався він до Рима, як прагнув він всотати в душу його красу, його мистецтво — вічне й неперевершено!.. Незнані шляхи людські... Він рвався теж до Рима, де ждав його друг Штернберг, а їздив на Україну, він розпочав чудову серію офортів про рідний край — покинув і замість них створив "Три літа", книгу, що потрясла не тільки друзів, а й цей вертеп синьомундирих... Вже мав нагоду й кошти на закордонну подорож, а доведеться їхати кудись у глиб Росії, в пустельний край.
Думки снувались пружно, немов сурові ниті, обплутували його в пітьмі.
Встав, походив по камері... Вогню, вогню!.. Була б у нього свічка та добра, мудра книга!.. Або папір та італійський олівець, що відібрали... Ще де той суд і вирок, а він уже покараний, страждає вже найважчим з усіх страждань. В художника забрати фарби й пензлі!.. Добре, що приховав паперу аркуш та олівець. Мережить нишком, списує на той папір рядки журби, що й тут не кидають його в біді, народжуються йому на втіху і на печаль. Невольничі, загратні діти... Музи теж люблять вільних і вболіваючих за волю ближніх!.. Немов родився вдруге, коли побув на Україні, в Києві, в своїм селі. Щось ожило, воскресло в його душі, зміцніло і розрослося, виповнивши його снагою, якої досі не відчував. Він був один, а став одним із сонму свого народу й зробивсь від того велетом, богатирем, якому все під силу. Прекрасне, дивне те відчуття причетності до мільйонів своїх братів по племені та до землі, де твій народ століттями виборює своє життя!.. До того він був двічі в Петергофі, на царськім святі, й лише за третім разом, уже Антеєм, що доторкнувся матері, побачив він усю мерзоту двору — царя, міністрів, панства — й жахнувся сам. Його очима глянула вся Україна, вихопила з шовків та золота огидну, ницу сутність цього збіговиська і засміялась. Блазні й кати, що грають свою бридку комедію на поті й крові інших, яких вони погордливо не називають уже й людьми!.. Стояв, дивився на це пикате та черевате стадо, що товпилося біля фонтанів, рохкало межи собою, чавкало та посміхалося крізь злобу й хіть, і серце йому пекло, боліло, а в голові вихрилися слова-ножі... Великі, мудрі, милостиві отці народу! Святі й праві у всьому! Оспівані з усіх сторін облесниками із віршомазів, безсрібники і патріоти, в яких одна турбота — про свій народ, отечество!.. Він засміявся вголос, і всі довкола витріщилися на нього, готові вмить роздерти, змести з лиця землі... О, як тоді писалося йому на волі! За кілька днів, затоплений дев'ятим валом віршів, він сів до столу й не встав, допоки не написав свою страшну комедію, сатиру "Сон"... Як прочитав Гребінці, той зблід і довго не міг сказати й слова. Коли ж прийшов до тями, прошепотів: "Спали. Спали негайно! Бо це — Сибір!.." Відтоді Євген його сахається, хоч виду й не подає...