— Молись, раба... — перехрестив, блукаючи байдужим зором, святий отець і поспішив у дім, з якого звабно пахло гарячим хлібом.
Тарас подався слідом. Аби спитать, де тут у них друкарня і де йому шукати пана Мазницького... Але ступив лиш кілька кроків і зупинився. На тому ж домі, ліворуч трохи, він прочитав великий напис "Книгарня". І вже ніщо не в силі було його зманить, привабить, окрім великих вікон, в яких — за рядом ряд — стояли новенькі, чисті книги. Як підійшов, впізнав "свою", із кунштиками руки Мазницького. Тут їх аж три! А поруч такі, що їх Тарас не бачив зроду... Напевне, теж з малюнками... Книжки, книжки! Он за вікном — полиці їх. Заходь, купуй... Хоч всі купуй!
— Тобі чого? — переступив дорогу високий, худий чернець.
— Та я... друкарню... — зніяковів.
— Оно вона! — вказав чернець. — Он за пекарнею... Прошу! Прошу! — розплився раптом в усмішці перед двома панянками, що підійшли до вікон. — У нас великий вибір! Духовні, світські... Й недорогі!..
Тепер знайти друкарню було неважко. Тим паче з неї якраз виносили й складали на віз готові книги, зв'язані в чималі пачки.
— Не гнись, не гнись! — гукав проворний ченчик двом бідакам, що заливались потом. — Це ж слово боже, а не дрівця, які тягають в пеклі під казани!
— Воно-то так... — озвався один, поклавши на воза пачку. — Але ж там легше буде...
— А то ж чому?
— Бо й ти носитимеш.
— А дзуськи! — закозирився на те чернець. — Весь вік святі книжки друкую й не зароблю хоча б куточка в царстві небесному?
— Хто зна...
— Й не сперечайся, Павле, — озвався другий із бідаків-вантажників. — Святий Петро їх преподобіє біля воріт прив'яже замісто пса...
Чернець сердито плюнув і відійшов.
— Скажіть, — ступив несміло до них Тарас, — де міг я побачить пана Мазницького?
— Кого, кого? — спитав чернець.
— Мазницького! — сказав Тарас виразно. — Того, що маляр... Ну, стовп друкарні вашої...
Чернець нахмурив брови й пробурмотів:
— Коли б, не приведи господь, були лише такі стовпи, не то друкарня, вся Лавра вже давно б розсипалася на прах... — Й додав сердито: — Нема його! Вже рухнув стовп... Понєже був душею слаб і гордині червом ізгложен вельми.
Зробивши гак навколо воза з книгами, Павло, вантажник, торкнув плечем Тараса й прошепотів:
— Зажди внизу...
Не знав, чи довго чекав Павла в дворі друкарні. Але коли нарешті той розчинив залізні двері, у небі вже не сяяло сліпуче сонце. Воно сховалося у темних хмарах, що йшли і йшли десь з-за Дніпра, такі ж похмурі й сизі, як ті бори, які він бачив учора з кручі київської.
— А що казати, як запитає, де ти? — гукнули з тих же дверей Павлові.
— Скажи, що я пішов в Успенський собор поставить свічку воротареві райському! — махнув рукою і підштовхнув Тараса униз під арку. — Ти — брат, напевне, Мазницького? — спитав і, не заждавши відповіді, повів своєї далі: — Він жде тебе... Вже років п'ять... Аж плаче, бідний, іноді... Журиться, що є браток у нього, а де — не знає... Десь з кобзарем пішов по світу... Ото зрадіє братикові!..
Тарас не міг знайти в собі хоч краплі сили признатись, хто він. Йому здавалося, що справді брат його десь тут страждає за ту "гординю", якої так бояться попи й пани. А скільки він про це наслухався і сам від Кошиця!..
— Носились з ним, як дитинчата з пташкою! А тільки дзьобнув — зразу втоптали в землю, — заговорив, звернувши вліво, Павло.
Тут аж кишіло людом. Одні спускалися вниз, у печери, інші вже вибирались звідти на божий світ, гасили свічі й складали в кошик недогарки. Старанно й лячно хрестячись та озираючись, тяглися знов на лаврську гору, де височіли весело церкви й дзвіниця.
Павло загріб недогарків, один подав Тарасові, лишив собі, а інші поклав у кишеню, певно, про запас. Потому взяв у когось з прочан вогню й повів Тараса у чорну нору печер.
Як звик потроху до напівтемряви, Тарас став дещо бачити... Долівка. Стеля. Он довга ніша... А в ній лампада блима й стоїть труна, прикрита чимось, на ризу схожим... Он знов труна... І там, і там... Чекай! Чого його веде Павло у цей страшний, задушний склеп?
Тим часом Павло звернув, проліз бочком в щілину і поманив Тараса. Далі пішов навшпиньки.
Не дихаючи, Тарас подався слідом.
За кроків двадцять Павло спинився, вказав очима на щось патлате й чорне на тапчані у ніші й, прикривши свічку долонею, покрався далі. Невдовзі печера враз розширилася, й при двох свічках Тарас побачив великий стовп, а біля нього на ланцюзі — худу, страшну людину. Нещасний звівся, лячно закрив од світла очі й затремтів. Павло підніс угору свічку, і той, впізнавши, видно, його, рвонувсь вперед. Натягши міцний ланцюг, він розпростер, як крила, руки і закричав:
— Браток! Паперу й фарб!.. І свічку, свічку!..
Павло подав йому недогарки і ще якийсь чималий згорток, який ховав у широченних штанях, а потім взяв Тараса за плече й сказав прикутому:
— Твій брат... Знайшовся, чуєш?
Мазницький впустив пакунок, уп'явсь очима в хлопця й, залившись раптом слізьми, став на коліна.
— Рідненький... — простяг кістляві руки. — Прийшов... Прийшов!..
Тарас рвонувсь до нього і... зупинився, немов і він прикутий був до стовпа.
— Куди?! — хтось рявкнув поруч й відкинув люто його назад. — Це знову ти?! — схопив Павла за груди.
Свічки погасли. У повній темряві, сопучи і спотикаючись, шукали виходу. Павло сваривсь з марою, що гнала їх. А з підземелля усе глухіше доносивсь голос мученика:
— Брато-ок!.. Брато-ок!.. Прокляті! Звірі!.. Во-ог-ню! Во-огню!..
Надворі зустрів їх грім. Він струсонув півнеба й погоготів сердито десь за Дніпро. Позадиравши голови, прочани знай осіняли себе хрестом, аби святий Ілля не поразив їх стрілами. За звичкою Павло також хотів було перехреститися, але спинився на півдорозі і показав Іллі дебелого, в друкарській фарбі, кулака.
— За що це, дядьку, його? — спитав Тарас, нажаханий страшною карою.
— Намалював царя з попом і паном у мужика на спині, — сказав Павло. — Ще й написав: "Благословен, хто їздить верхи на ближньому!.."
...Думки, думки... Як бистрокрилі птиці, летять, летять... Пливуть назад могили, вівці... Садки й хати зелено-білим маревом встають удалечі й, підперши небо, поволі тануть... Риплять колеса, ніби коловороти порослих мохом старих криниць... Страшних криниць, які подібні чимось до лаврських нір... Холоне в грудях, коли згадає їхню жаску пітьму. "Брато-ок! Брато-ок!.." — квилить криниця кожна, як підійде напитись. І п'є гірку, од сліз своїх солону воду...