Тарас не раз бував, ще з батьком, і на таких, і ще на більших торговицях. Вбирав щоразу спрагло слова, обличчя, сценки, як убирає воду пісок. Тут не було і сліду від тих похмурих і мовчазних невольників, які у сірих сутінках вертаються з чужого поля... Немовби люди, лишивши дома свої кріпацькі ярма, тут розправляли плечі й хоч на півдня ставали схожими на вільних, мужніх прадідів...
Забувши, що мусить правити конякою, Тарас увесь пірнув у цей барвистий вир. Аж Ясь втрутитись мусив.
— Тпру, тпру! — схопив за віжки і зупинив кобилу вже у ряду бублейниць.
Продавши сливи — таки за безцінь — й сховавши гроші, Тарас із Ясем пішли шукати чогось напитися. Неподалік стояли із різним дріб'язком кирилівчани й погодилися доглянути кобилу й воза.
— Що батько скажуть! Третина ж грошей!.. — дивлячись на різні ласощі, занудно скімлив Ясь. — Поб'ють... Їй-богу, всиплють не менше, як у бурсі... Все через тебе, злидню! — штовхнув під бік Тараса, що озиравсь довкола.
— Аж онде він! — зрадів, немов побачив брата. Узяв за руку Яся і потягнув на край базару, де під стіною біліла плахта й на ній рядками лежали різні книжки. Упав навколішки, схопив у руку ту, що була найближче, перегорнув, як вітер, швидко й поклав назад. А потім — другу, третю, четверту. До п'ятої мов прикипів очима.
— Ходім... — заскімлив ізнову Ясь. — Я, може, з ранку не їв, не пив...
— Купи! — схопив Тарас його за руку. — Це ж "Енеїда"! Знаєш? — благав, притисши стару, побляклу книжку до грудей.
Ясь глянув скоса:
— Ет, казна-що!
— Та ти послухай, ЯсюІ — заметушився Тарас у відчаї:
Еней був парубок моторний
І хлопець хоть куди козак...
Перегорнув сторінку-другу.
— Або осьо... Послухай, Ясю, як козаки обідали!
Поклали шальовки соснові,
Кругом наставили мисок;
І страву всякую, без мови,
В голодний пхали все куток.
Тут з салом галушки лигали,
Лемішку і куліш глитали...
Тим часом десь на базарі піднявся крик, шум, і люди, неначе вівці, метнулися в той бік, де завжди рядком сиділи старці, каліки та кобзарі.
— Назад! — гукнув хтось грубо.
Хтось тихо зойкнув. І забриніла, рвучись, струна.
Тарас пірнув у натовп, але застряв між двох дядьків.
— Ого! — вказав один із них на трьох жандармів, що відтискали, крутячись на білих конях, базарний натовп від кобзарів.
— Угу... — згодився другий.
— Це ж божі люди! Та що ж ви робите, іроди! — пронизливо волала з юрбища якась бабуся.
— Шукають Сивого, — сказав чиновник, що теж застряв у натовпі. — Він од самого ніби Кармалюка...
Тарас рвонувся далі. Спинився лише тоді, коли відчув гарячий кінський подих і вгледів просто перед собою багровий вид жандарма.
Старців, калік побили трохи та й залишили. А кобзарів та їхніх геть наляканих поводирів забрали і повели.
Як не вдивлявся, та серед них не зміг впізнати ні Перебенді, ані його завжди похмурого поводиря.
Уже в дорозі Тарас згадав про книжку, яку, хоч плач, не захотів купити вражий бурсак...
...Йшли дні, минали тижні. Діброва вдягалась тричі в нові розкішні шати. Гули вітри, здираючи з убогих хат гнилу солому, сікли дощі та випадали білі, пухкі сніги... І з кожним днем ставало все менше й менше в душі Тарасовій хороших, світлих надій. Тлів каганець... І то лиш ледве блимав, як світлячок у глупу ніч... Ходив, немов козак Голота, обірваний. Отець Григорій той Ясів одяг давав лише для виїздів, а так немовби й не помічав, що наймит світить тілом, що ходить в чоботях, а залишає сліди від босих ніг. Піп знав одне — аби Тарас не вакувався. А то ж, якби де запопав олівчик, малює щось! Тому не раз добропорядний Кошиць напоучав Тараса, як слід на світі жити. І мрія гасла... Все рідше й рідше його набряклі від праці руки тяглись до книжки, до малювання. Лиш випадала якась часинка вільна, лягав і спав. Неначе віл... Та й, правду кажучи, життя його було нічим не краще... Ба, навіть гірше: немов на сміх, бог кріпакові дав душу й думку...
Давно не був Тарас у рідній хаті. Хоч недалечко, та не пускав отець Григорій: боїться, щоб не заніс, бува, окрайця хліба тим "вічним злидням". А це, почувши, що занедужав брат, таки прибіг без дозволу.
У хаті навіть у літній день було задушно й темно, як у печері. Спочатку Тарас стояв, немов сліпий, і бачив тільки маленькі, вбогі вікна та ще бджолу, що билась у золотисту шибку. А потім вже, як очі звикли до напівтемряви, побачив брата. Микита лежав на тому ж ліжку, з якого колись взяли й поклали батька в домовину... Згадав, і сльози йому заслали очі. Одвернувся, аби ніхто того не бачив, й лише тоді збагнув, що тут побачить нікому. Окрім Микити, який ще спав, у хаті була одна Марійка. Вона дивилася кудись у безвість, в свою безкраю вічну темряву. Вловила його непевні кроки біля порога і насторожилася.
— Хто там? — спитала лячно.
— Це я, Марійко, — озвався тихо, щоб не збудить Микити.
— Хто ти?!
Сестра уже не впізнає по голосу!..
— Та я, Тарас! — сказав бадьоро, як тільки міг.
— А чом ти плачеш? — зраділа і засмутилася в одну й ту ж мить.
— Хіба я плачу?! — всміхнувся, мов говорив до зрячої. — А де Ярина?
— В полі... Микита спить. Вже третій день...
Тарас пройшов до ліжка і нахилився над хворим братом. Той весь пашів. Стогнав і час від часу щось шепотів, ледь-ледь ворушачи губами. Затамувавши подих, Тарас нагнувся дужче... І відсахнувся.
Гей же, да журба мене скрутила,
Да журба мене зсушила, да гей... —
співав Микита печальну пісню батькову.
— Орав у дощ, — озвалася Марійка знову, неначе теж почула той шепіт-спів, — і простудився.
Тарас присів на ліжко в ногах у брата.
— А економ вишукує для пана хлопців, — вела сестра тим часом. — На челядь ніби... На кухарів, лакеїв різних та кучерів...
В душі його щось зойкнуло. Але хвороба брата, й сліпа сестра, і злидні в хаті, і власна доля наймитська так пригнітили хлопця, що вже було байдуже до нових бід, які щодня бродили поряд й могли щомиті впасти як сніг на голову.
— В Зеленій двох уже взяли... — розповідала далі. — Наш економ... — Й вона притихла раптом, вловивши, видно, щось підозріле в світі. Надворі справді загупав хтось. Все ближче, ближче... Закрив собою сінешні двері і за хвилину став на порозі.