Тарас незчувся, як підійшов. Такої книжки він ще не бачив. Не псалтир, не біблія і навіть не житіє... Руда, немов немащені чоботи, а палітурка з заяложеними краями...
Батько поставив книжку на грудях і довго вдивлявся в неї, наче хотів переконатися, що це та сама, яку купив у Києві. Жодного разу не повертався він із чумачки без подарунка...
— Купив ось, синку... — подав Тарасові книжку. — Учися!.. Може, доля хоч до тебе всміхнеться...
Тарас одкрив палітурку й прочитав на першій сторінці старанно кимось виведене пером: "Григорій Савич Сковорода..."
Батько танув як свічка. Ще доки був з бородою, не так помітно було, як згасало в ньому життя. А коли Павло прийшов у суботу з уламком старої коси і поголив, хвороба ніби вийшла назовні й запишалася своєю силою.
З левади в хату приносив вітер весняні пахощі, іржання коней, гелгіт гусей. Хворий тоді насторожувався, повертав голову до віконця над поликом і довго дивився на невеличкий клаптик під старою сірою щепою, де вже рябіла перша тендітна зелень. Рушали в поле сусіди. Торохтіли мимо хати вози, ревли воли, і пахло зерном, що всю зиму пролежало в засіках...
Батько скрикнув, заметався на ліжку. Стиснув жмут соломи в руці:
— Не руште, пане, краще не руште... Люди добрі, рятуйте!..
Затих ураз, знесилений. Потім підвівсь на руки і, впершись поглядом у куток, закричав і страшно, і радісно:
— Горить! Горить!.. Освятили вже, освятили! Дзвони! Дзвони!..
Мов надірвавшись, упав на вогку, тверду подушку, важко й уривчасто дихаючи. Невдовзі підніс правицю і, помахуючи невидимим батогом, заспівав:
Гей же, да журба мене скрутила,
Да журба мене зсушила, да гей!
Гей же, зa чужими волами ходячи
Да чужі вози мажучи, да гей!
Гей же, ой, крикнули журавлі,
Да ходячи по ріллі, да гей!..
— Тарасе! Море, море! — підвівся знову рвучко. На долівку зсунулася ряднина, якою був укритий батько, зарипіло ліжко, наче мажа в сухім одеськім степу. Та слабі руки підломились, і батько впав на подушку.
Тарас підняв ряднину, вкрив нею батька і метнувся до мисника. Схопив рушник, намочив і, викрутивши, приклав до лоба недужому. Той притих поволі, угамувався. Лише дихав важко та раз по раз щось бурмотів. Тарас уже хотів був вийти з хати, щоб гукнути когось із дорослих, та батько запручався, мов од когось вириваючись, і закричав:
— Коня! Коня! Одчиніть ворота! Мури душать! Коня!..
...Другого дня вранці батьку полегшало. Заснув, як почала займатись зоря, й проспав до снідання. Прокинувшись, обвів очима хату, ніби щойно звідкись приїхав, і попросив узвару. Мачуха, що зібралась було на панщину, внесла з комори грушок, помила, налила окропом і поставила у ще не вичахлу піч.
— Зараз, зараз, Грицьку, буде узвар,— втішала хворого, як малого.— А мо', поснідай спершу? Млинці сьогодні пекла...
— Гречані? — поцікавився батько.
— Еге, еге! — зраділа мачуха і метнулась до печі, де на жару стояла миска з млинцями.
Батько випив кварту узвару й задивився на сонце, що вляглося посеред хати на рудій нерівній долівці. Потім повернувся до віконця над поликом і, помилувавшись трохи моріжком під грушею, зітхнув глибоко і запитав:
— Ще далеко до благовіщення?
— У вівторок, з неділі, — кинула мачуха, пов'язуючи білу хустку поверх очіпка.
— А який же сьогодні день?
— П'ятниця.
Батько довго мовчав. Дивився кудись у темний куток, де навіть ясного дня лише ріділи сутінки. А згодом, коли мачуха вже вийшла з хати й Тарас узяв зі столу батьків дарунок, щоб заховати, обернувся до сина і запитав:
— Розумна книжка?
Тарас кивнув. Чомусь не міг промовити й слова. Батько став прислухатися до чогось у повній тиші й усе більше й більше хмурити брови. Потім закашлявся, забився в ліжку, немов рибина, викинута на берег, і довго не міг заспокоїтись. Поборовши кашель, витер сльози шкарубкою долонею й запитав:
— Уже цвіте барвінок?
— Біля хати засиніли вчора дві квіточки...
--— А в садку... на могилі?
— Цвіте... — промовив пошепки. Й додав поспішно й весело: — А вся левада біла-біла від рясту!
Зірвався з місця, наосліп вискочив з хати, побіг садком до левади і, ковтаючи сльози, нарвав зелено-білого цвіту. Вертавсь поволі, щоб заспокоїтись. Обійшов далеко могилу матері й навпроти клуні вийшов на гору.
Батько спав. Чи, може, знову слухав свою зболілу душу й вдивлявся у ті далекі й тривожні марева, які доступні людям тільки на грані смерті й життя.
Прокинувся лише надвечір. Поманив до себе пальцем Тараса й звелів покликати в хату усіх дітей, Павла, діда та мачуху.
Не помітив рясту, що лежав на ліжку біля подушки...
Коли зійшлися рідні й запалили на столі каганця, батько розплющив очі, обвів усіх журним, прощальним поглядом і почав ділити свою убогу злидарську спадщину:
— Микита буде вам за хазяїна... Ти, Микито, — зупинивсь очима на найстаршому синові, — мусиш менших до пуття довести... Тобі ж одежа моя, реманент... і все, що є у нас для хазяйства...
Замовк. Облизав пошерхлі губи і попросив напитися. Коли віддихавсь трохи, зупинив свій погляд на похнюпленому Тарасові.
Тарас напружився і закусив нижню губу, щоб не розплакатись.
Тим часом батько, так нічого й не сказавши, перевів очі на Ярину й Марійку, що тулились злякано під долоні діда Івана.
— Дочкам Ярині та Марійці — все, що в хаті залишилось від матері... — через силу мовив батько й притих. Із запалих тьмяних очей його покотились великі сльозини.
— Йосипу... — заговорив він згодом спокійним голосом, — сукно на свитку, що я купив торік у Вільшаній...
Тарас погладив голову Йосипа, що причаївся поруч нього й дивився на батька майже радісними очима. Йому, напевне, було цікаво, що в хату набилось стільки людей, що заговорив батько, який так довго мовчав, і що дідусь приніс йому аж два пироги...
— Синові Тарасу... — почув зненацька Тарас, — із мого хазяйства нічого не треба... — Батько перевів подих і, спинившись поглядом на миготливому вогнику каганця, мовив журно і впевнено: — Він не буде абияким чоловіком... З нього вийде або щось дуже добре, або велике ледащо... — Помовчавши якусь часинку, додав, немов у відповідь на німий загальний подив з такого дивного рішення: — Для нього мій спадок або нічого не буде значити, або нічого не допоможе...