Хоть раз усміхнеться, дивлячись, як ти
Всю славу козацьку за словом єдиним
Переніс в убогу хату сироти...
— Тарасе, ти — художник! — жбурнув Сошенко пензля, що поламався в його руці. — Живописом услав народ, вітчизну...
— "Останнім днем Помпеї"?
— Не розумію... — притих Іван Максимович. — Ти ж був такий захоплений цим полотном!..
— І зараз я в захопленні, — сказав Тарас роздумливо. — Ну, як утну щось отаке... Хто бачитиме його, крім купки художників та меценатів чи просто снобів? Як прислужуся таким мистецтвом людям, що ним зроблю для волі свого народу?..
— А віршами ти зробиш більше?
— Так. Слово має крила, воно летить із уст в уста, його читають, слухають, співають, злившись серцем з його творцем!..
— Ти просто шукаєш щось на виправдання своїй гульні та лінощам, — помовчавши, сказав Іван Максимович. — Гультяї завжди схильні до філософії.
— Ні, намагаюся збагнути сам, що діється в моїй душі...
— Пізнай себе... Не думав, що ти читав Григорія Сковороду!
— Сократ казав те ж саме...
— О! — тільки й зміг промовити затиснутий в куток Сошенко.
— Іване, я вбираю в себе, мов губка воду, мудрість, яка була від нас захована царем, панами, злиднями... І прагну пізнати істину...
— Не там, не там шукаєш, брате! Бали та дружні учти "со возлиянием" не місце для Мінерви!
— Ти помиляєшся. На них я те побачив, чого не міг раніше бачити із передпокою хоромів панських... Знаєш, вони усі приречені... Банкет, Іване, під час чуми!..
— Коли вже хтось приречений, то швидше ми... — зітхнув Іван Максимович. — Напівголодні, в холоді, в таких ось норах, — глянув на темні стіни, — у вічнім страсі за день непевний завтрашній...
— Сохо, ти просто виснажений і нездоровий, — сказав Тарас, сідаючи. — Ми, власне, тільки крихти... За нами — сотні, тисячі, мільйони навіть! А їх — мізерна жменька...
— Й тобі кортить ускочити до тої жменьки?
Обурення спахнуло в ньому, немов суха солома. Та він його утримав і пригасив.
— Я вже тобі тлумачив, чого ходжу на ті бали...
— Не вірю!
— Чому?
— Бо надто вже премудро! Недавно ще був сірий, забитий хлоп — і на тобі: з Брюлловим він запанібрата, в Струговщикова — свій чоловік, Гребінку зве Євгеном; не Павловичем, як ми усі, а так собі, по-простому!.. Дівчат гарненьких зваблює...
— Сказав би так одразу! — гукнув Тарас. — Маруся — ось причина твоїх філіппік! — зареготав. — А я вже, грішним ділом, було подумав!..
Сошенко почервонів.
— Маруся також, — мовив. — Ти ж відаєш, що я повинен їхати із Петербурга... І я хотів... Давно люблю... А ти прийшов, забрав її...
— Їй-богу, не забирав! Вона сама. Я й так, і так від неї, аж ні — до мене горнеться...
— Сам бачив: ти її сьогодні поцілував!
Тарас не знав, що і казати другові. Таки було.
— То ненароком...
— Брехен! Тьху!..
— Бачиш, бачиш! — схопивсь Тарас за соломинку жарту. — Шукай собі Марусю, та Богуславку, бо онімечишся!
Іван Максимович на те нічого не відповів. Щось роздивлявся довго в своїй картині, хапав палітру, пензля... Нарешті мовив глухо:
— Шукай собі деінде хату... Марусю теж...
— Здурів, їй-бо!
— Ні. Хочу взяти її собі дружиною.
І знову стало тихо. Так ніби їм вже не було про що й порозмовляти мирно, як з братом брат...
...Була то перша його медаль за успіхи в навчанні й праці в рідній вже Академії. Рік промайнув, як світле, добре свято! Тепер він міг сказати, що почувають вільні, не панські люди в біді та радості, бо встиг зазнати того й того. І, попри всі печалі й дрібні невдачі, утвердився на думці тій, що й горе людини вільної солодше щастя кріпака!
Медалі їм вручали на урочистих загальних зборах, що відбувалися в великій залі, в присутності всієї ради Академії, окрім, звичайно, президента, який собі мав вищий, придворний клопіт.
Тарас прийшов раніше, аби відчуть, простежити все те колись омріяне і недоступне дійство, сів у кутку, з якого було всіх видно і де самого не дуже бачили б. Проте його одразу ж знайшов Мокрицький.
— Давно, давно не здибувалися! — подав тонку, неначе в музики, руку і примостився поруч. — В трудах усе?
— Допався.
— Гляди лишень не охватися...
— Шевченки усі міцні! Козацька, брате, кістка...
— Чого це ти насумрився?
— Згадав братів...
— А-а...
— Я на волі, а їм же вік, до смерті...
— Ось вивчишся, збереш потрібну суму та й викупиш і їх на волю!
— Може... А як же інші?
— Інші твої брати?
— Їм також волі хочеться... Собаці он ланцюг огидний, а то ж козацькі душі... Мільйони душ!
— Ти он про що...
— Як здумаю — усе стає немиле!
— Не брав би так того до серця,— сказав небавом Аполлон.— Ми, брате, лиш художники, співці краси...
— А хто ж біду співатиме? Хто возвеличить отих малих рабів німих, яких пани і за людей не мають?..
— Змінився ти, — сказав Мокрицький з подивом. — За рік такий став...
— Бачив, як після холоду, — коли пригріє сонечко й покропить дощ, — усе росте? Аж шелестить! Бо довго ждало, купчило життєву силу...
— Вірші закинув зовсім?
— Вони мені жить не дають, трикляті! І малювать... — махнув рукою.
— Якось зайду, покажеш...
— Лаятимеш, що не займаюсь ділом, а казна-чим?
Мокрицький здвигнув плечима:
— Вірші — мистецтво теж.
— Сошенко їх вважає за витребеньки.
— І що ж ви з ним, Тарасе, не поділили? Такі були друзяки. Я дещо чув...
— Ат, просто дурні цапи!
— Cherchez la femme...
— Що ти сказав? Це ніби щось по-французькому?
— Шукайте жінку...
Тарас на те не мав чого відповісти. Сошенко не допоміг своїй напасті, вигнавши його з квартири. Маруся знайшла його, Тараса, і на новій...
— Ти чув, він їде в Ніжин.
— Коли?
— Не знаю. Справа вже, кажуть, вирішена...
З бічних дверей тим часом вийшла поважна рада Академії і зайняла свої місця. Почався врочистий акт.
Тарас дивився, слухав, виходив сам до столу одержувати свою медаль зі срібла, та десь пропав той настрій, з яким прийшов на зібрання, щось муляло йому в душі...
— Поглянь, поглянь на Григоровича, — шепнув йому Мокрицький. — Яка достойність царська, і кожне слово виважене , на терезах... Вельможа!
— Бо відчуває силу, — сказав Тарас. — Без нього і президент, і віце-президент одразу б сіли на мілину.
Медаль чомусь була холодна й тьмяна, як і його душевний настрій... Може, це все тому, що пригадав свою рідню, Кирилівку?.. А може, всю обідню знов зіпсував йому Іван Максимович?.. Він чоловік тихенький, проте настирливий та беручкий... Згадав, як він тебе настирливо виводив, наче Мойсей, з єгипетської неволі? Чи як не дав спокою ані собі, ані Брюллову з усім його синклітом, аж доки визволили вони тебе?.. Як ввів таємно до рисувальних класів і явно — в хату Євгена Павловича Гребінки?..