Пішов на міст через Неву. Човни ледь-ледь погойдувало, і міст зітхав, порипував, мов був живий. По ньому теж лилися навстріч потоки карет, людей. Вода внизу була густа, аж чорна...
Оглянувся і вгледів вершника, що мчав за ним, піднісши праву руку, так мов велів йому вернутись чи зупинитися!.. По скелі лунко гупали важкі копита...
Здолавши страх, що підмивав його побігти хитким мостом, Тарас постояв трохи, вслухаючись у дзюркотіння води межи човнами, й поволі рушив далі. Не озирався, правда. Натомість пильним поглядом вивчав ряди вітрильників, які чекали ночі. Вишукував між них подібні до запорозьких чайок, чи байдаків, що борознили бурхливе Чорне море. Дивно, їх у житті не бачив, тих байдаків, а от шукав між цих заморських суден і не знаходив...
Ой на Чорному морі,
На білому камені,
Ой там сидить ясен сокіл-білозірець,
Низенько голову склонив
Та жалібно квилить-проквиляє...
Як тільки вийшов на твердь Васильєвського острова, узяв ліворуч, до Академії. Підходив тихо, сторожко, благоговійно якось, немов цей храм мистецтва міг побачити його й прогнати. Дивився трепетно на скромний портик, на де-не-де освітлені великі вікна... Не смів зайти до храму. Вдивлявся тільки пильно в тих, хто виходив звідти... Вони собі сміялися і розмовляли, жестикулюючи, прощались, тисли руки, а потім ще й гукали один до одного про казна-що!..
Пройшов ще далі, вибрав більш-менш безлюдне місце й присів на сірий камінь, що мав лягти в нову гранітну пристань. Поки там майстер кинеться його розшукувати, він зможе тут пораювать на волі, відчути себе творцем, художником...
Заходила червнева біла ніч. Сонце уже лягло, занурилося в холодні хвилі моря, а навкруги було так само видно, як і при ньому. Правда, не стало тіней і перспектива зменшилася наполовину... Нишкли межи колон, немов когось злякалися, дві білі статуї, що прикрашають портик... Одне за одним гасли близькі й такі далекі академічні високі вікна... Холод скрадавсь од моря набережною... Густий північний холод...
Відчув, що змерз, що тягне з вікна за гратами нічна квітнева вільгість. Намацав на бильці ліжка ковдру й укрився нею. Може, отак, укрившись, засне скоріше... Котра ж тепер година?.. Ат, все одно! Його години лічить жандармський корпус, породження страху володарів перед своїм народом... О!.. Знову десь озвався півень. Другий його підтримав... Які ж це вже?.. Не треті. Мабуть, перші... Там, на горищі, місяць світив якраз у мале віконечко і тінь од рами падала теж на стіну й підлогу, як тут од грат... Щоправда, та тінь йому здавалася хрестом... Відтоді, як залишився в тій комірчині сам, без Федота...
...Він тільки відав та, може, бог, що діялося в його душі, як друг його й товариш по комірчині Федот Ткаченко одержав вільну!.. Та ще й не сам, з братами, що теж були художниками... Ні, він страждав не від надмірних заздрощів, не через те, що гірко йому було дивитися на радість друга. Щиро радів за нього, плакав разом із ним, обнявшись... Коли ж лишився в оселі сам, весь жах його становища найшов на нього, ніби буремна ніч. Раб, раб, раб, раб!.. Йому минуло двадцять, а він не те що волі — й надії визволитися, хоча б колись, не має!.. Сидів у темряві, як у журбі, й журба його була неначе темрява. Місяць, що зазирав ізвечора в його віконце, пішов собі по небу далі, й тепер нічого не осявало сумну оселю... Міг би добуть вогню і запалити свічку, але не мав: господар не дозволяв світити, щоб не було пожежі. Та й, правду кажучи, йому в пітьмі сьогодні було немовби легше. Спостерігати себе в біді, в розпуці — це ніби грати в театрі роль... Театр, живопис, музика, література — все, все для інших, а не для нього!.. Чим же він завинив перед тобою, господи, що душу дав, а волю лишив у скриньці панській, за сімома печатями?!
Ліг на своє убоге учнівське ліжко, пірнув лицем у злежану масну подушку, проте думки від того не вгомонилися, не задрімали, стомлені недавнім шалом. Стали хіба ще важчі, ніби замерзле груддя. Вергав одну за одною, а їх усе не меншало, вони лише переміщались, змішувалися... Та й що він міг удіяти в своїй тяжкій недолі, чим сам собі допомогти? Просити в пана волі, так він не дасть, для нього талант, мистецтво — тільки пусті слова... Щоправда, коли зробив його портрет (сидів, сердешний, і позував!), він зрозумів, що з нього можна мати для себе зиск: став вимагати, щоб малював його утриманок, яких було... Ат, що лічити чужих коханок!.. Може, піти і — з мосту в воду?.. Без боротьби, без спроби використати усе, що можна в його становищі, для долі й волі?..
Перевернувся, ліг горілиць. Довкола стояла така пітьма, що очі не розрізняли нічого в ній... Йому на мить здалося, що він уже в могилі. І не злякавсь нітрохи. Навіть відчув якусь полегкість...
Схопився, сів. Не штука піти з життя... Звичайно, йому знайдеться місце в раю, бо тут страждає тяжко... Чому ж тоді, аби попасти в ті райські кущі, ніхто з людей багатих не прагне вистраждатись на цій землі?.. А раптом вони щось відають таке, чого не кажуть бідним?.. Можливо, бог шепнув їм, що рай на цьому світі і пекло — тут!.. Он майстер не ходить сам до церкви і їх не дуже силує... Щось тут не так... Олжа злилася з правдою... Де правда, де?! Яка ж у тому правда, що Енгельгардт живе собі по-райському, а він, Тарас, і тисячі таких, як він, існують лише для того, щоб слугувати панові, трудитися на нього в поті, оберігати його добра й умножувати щоденно їх?.. Де тут високий, небеський смисл?.. Сама неправда, вигадка на власне благо панства!.. Чим Енгельгардт, скажімо, так прислужився богові, що той зробив його володарем кріпацьких душ, і чим вони, нещасні, так завинили тяжко, що бог віддав їх панові на вічні муки?.. Підло й несправедливо!.. І це всеблагий батько, творець всього живого й сущого!..
Ширяєв, не дочекавшись учня, піднявся до нього сам.
--— Чого це ти вилежуєшся? — гукнув з порога.— Сонце уже ген де, а ти... Вставай негайно — і до роботи!
Не відповів. Лежав увесь схололий, мов кам'яний.
Ширяев тихо гмикнув і підійшов. Торкнув плече рукою, в якій уже був острах, і попросив, зрадівши, видно, що все гаразд:
— Ну ж уставай... Вже всі давно поснідали й до праці стали... Хлопче, не випробовуй мого терпіння! — зірвався знову на звичний тон. — Гадаєш, як похвалив твою роботу, то можна вже й комизувати? Таких, як ти, у мене!.. Ти ж сам просив узяти тебе в науку?