Йому так жаль зробилось отих украдених у нього днів, що сльози виповнили розплющені широко очі й поволі стали скочуватися по скронях...
Не витирав, не намагався угамувати. Тут їх ніхто не бачитиме, а може, стане легше...
Коли приніс Сидоренко вечірній чай, удав, що спить.
— Ну й чоловік! — не добудившись, зітхнув солдат. — Після такого допиту спить, як дитя...
Це звеселило трохи. Пожалкував за чаєм навіть. Та не покликав, не попросив принести знову: мабуть, усе вже випито, і землякові було б незручно...
На вулиці або в дворі тим часом спалахнуло світло, й камера ледь проясніла. Грати лягли на двері й стелю побіля них, мов перекрили дужче йому дорогу звідси. Гай-гай! Недарма кажуть, що до в'язниці широкий шлях, а з неї — тільки стежечка... Погрожував йому тортурами... Кортить катюзі вишмагати, як кріпака, не може він змиритися, що хтось позбувсь неволі, що став також людиною, та ще й не просто там міщанином, ремісником, а як-не-як художником, ще й вихованцем уславленої на всю Росію Академії! О, їм усе дозволено! І вишмагають, і покалічать, і ти ніде, ні в кого не знайдеш правди, захисту, бо там, де йдеться про імператора або імперію, закон втрачає силу і діє тільки примха та дикий страх тирана, що десь глибоко в серці невольно носить сумнів у правоті й законності своєї влади. Сумнів — це звір, який постійно жадає жертви, крові. У грудні двадцять п'ятого він випив повну чашу, цей царський звір, ця сутність царя Миколи Першого. Відтоді страх стоїть за троном тінню, мов кат з мечем. Котилися ж із плахи імператорські голови!..
Коли б йому заснути й справді. Ранок мудріший вечора. Хоч, правду кажучи, навряд чи він щось вигадає, щоб вирватися з цього сільця. Тут звикли не виявляти істину для блага тих, хто мав недолю сюди потрапити, а навпаки, доводити вину будь-що, бо в тому їхня служба, бо цар повинен знати, що Третій відділ пильно стоїть між ним і підданими, що тільки в них, жандармах, його безпека й спокій...
Заплющив очі. Тихо почав наспівувати далеку журну пісню, що хтозна-як потрапила до нього в душу. Певно, її співала мати біля колиски Йосипа... А мо', сестра... Попри неволю й злидні, в селі у них співали й знали пісень без ліку... Навіть серед двірні у Вільні жили ті милі співи. І в Петербурзі. Тільки зберуться двоє-троє кирилівчан і впевняться, що пан не вдома, зразу ж озветься з серця пісня. То був немовби голос землі, з якої вирвали їх повелінням пана й упхнули в цю собачу будку біля палат, де мешкає вельможний їхній власник... Що сталося б з убогим тим козачком Тарасом, якби не пісня рідна, не земляки!..
Пробило десь дванадцяту, а сон не йшов. Натомість пливли думки, летіли, неначе дикі гуси в осінньому сумному небі... Боже, це ж він уже, напевно, не проведе їх поглядом на вольній волі, вільний, як і вони!..
І знову сльози стисли йому судомно горло. Проте здолав їх, змусив йому скоритись. Мовчки співав собі ту пісню, що присипляла братика, а сон не йшов, бродив усе десь манівцями міста... Як він бродив у першу свою весну в Санкт-Петербурзі... Скільки спливло води за ці роки, як все довкіл змінилося!... Й найбільше він...
Не спалося, а ніч — як сива туга... Немов туман, що з моря вповзає в місто веснами...
...Уперше вийшов з двору аж навесні, коли водою взявся і задзвенів струмками столичний сніг. Стояв туман, в якому ледве вгадувалося низьке квітневе сонце. Баскі змокрілі коні вихоплювалися за кілька кроків, хлюпали на нього талим снігом і пропадали знову. Сани навпереміш з каретами... Тулився до вогких стін, покритих слизькою пліснявою (гав не лови, бо це тобі не Вільно, а Петербург!), і прагнув щось розгледіти, побачити незнане місто не тільки першим планом, а й з перспективою, як на картині. Старий Рустем навчив його цій мудрості. Щоправда, він показував на полотні, накреслюючи умілим, звичним рухом деталі плану і перспективи... Туман також був сірий, як полотно...
— Побережись! — гукнув з туману кучер. Протупотіли мимо швидкі копита, зблиснула карета золотом, і щезло все... Натомість вималювався ажурний міст, підвішений на ланцюгах над річкою або каналом. Складалось дивне враження: міст вів кудись у невість, спирався тільки ближнім своїм кінцем на берег... Карети, люди канули десь там, зникали... Звідти, із небуття, з'являлись інші, мчали, летіли, йшли...
— Побережись!..
Став збоку, сперся на огорожу річки й глянув, притримавши рукою шапку, вниз. Вода була важка, холодно-сіра, крига — з побляклим снігом, чорна...
Промчали кілька синьомундирих вершників, і міст зітхнув натужно, застугонів. Напевне, йому також нелегко щодня витримувати такий тягар...
За річкою з туману вималювався високий шпиль, якісь крилаті постаті людей чи птахів... Сонце ледь-ледь підсвічувало, й вони пливли, здавалося, довкіл шпиля у небі, немов живі...
Із острахом ступив на міст; той ледь тремтів, погойдувався від двох карет, що мчали одна за одною. Йому казав хтось із дворових, що цим мостом і вулицями, які за ним, дійти невдовзі можна до набережної ріки Неви й палацу, в якому ніби живе сам цар. У Вільні, коли народ піднявся на боротьбу, він чув не раз і навіть читав на аркушиках, які вночі розклеювали на стінах, що імператор — тиран, пригноблювач, кат і душитель волі. А тут на нього моляться, збігаються з усіх-усюд, коли почують, що проїздить... Він, правда, сам не бачив, а тільки чув від інших, від тих, що вже виходили із двору в місто... Вийшли б стрічать царя в Кирилівці? Напевно, так. Виходять же до перелазів, стоять і довго дивляться, коли в село в'їжджає барвистий полк гусарів... Ба, навіть зирили, мов на якеєсь диво, на гурт свиней, яких чомусь переганяли з Моринців аж у Вільшану!.. А тут — сам цар!..
Коли зійшов на тверду землю, відчув себе певніше. Обабіч, — ще в тумані, який поволі рідшав, — підходили аж до дороги ряди дерев, і зринула в душі тривога, що він прямує не в той, що треба, бік і вже виходить з міста... Тоді чому ж околиця така багатолюдна? Що тут робити панству?.. У Вільні йому доводилося бувать на вуличках, де тулиться нужденний люд; карети там не стрінеш. А тут — одна за одною!..
Зітхнув полегшено, коли побачив знову широку, справжню вулицю, де кожен дім немов змагався з іншими в красі, багатстві, пишності. За всі сімнадцять років свого життя він ще не бачив вкупі такої сили розкоші, таких палаців, вишикуваних один побіля одного, й такої кількості карет, панів. Здавалося, що тут весь час триває всепанський бал...