Невдовзі прийшов Куліш. Спочатку Тарас його і не впізнав, подумав, що хтось із тих аристократів, з якими він колись стрічався в Санкт-Петербурзі.
— Не радий? — всміхнувся гість. — Чи ти, бува, Тарасе, не загордився!
— Панько?!
— Еге ж.
Чоломкнулись і посідали.
— Може б, ти роздягнувся? — згадав Тарас, що він господар.
— Зайве. Я на хвилину тільки. Просив Гулак...
— Ну й славно! Я теж іду.
На вулиці, точніше, аж на валу, яким пішли в бік Золотих воріт, Куліш спитав:
— Не гніваєшся за той мій лист?
— Як буду знов друкувати, виправлю.
— Усе?
— Тоді б я став би вже не Шевченком, а Кулішем, — всміхнувся. Помовчавши, додав серйозно: — Добре ти написав про чорну раду!
— Дякую...
— Читаєш — дух захоплює.
— Не все ж тобі!
— За весь цей рік — два віршики...
— А хтось казав, що копу, та ще яких!
— Торік — було, — всміхнувся. — Найшло на мене...
— Правда, що ти подав на вчителя в університет?
— Це ще, як кажуть, вилами та по воді.
— А за кордон? Уже не хочеш їхати?
— Хіба за злидні... — буркнув.
— Закиснеш тут як маляр...
— Б'єш не по чім — по голові!
Куліш спинився, передихнув і урочисто мовив:
— Є змога тобі поїхати на років три! Щоправда, за умови: ти не допитуватимешся, хто дасть на цю поїздку гроші.
— А може, це якийсь собачник? — хмуро спитав Тарас, хоч серце затанцювало з радості.
— Ні. Українка, щира твоя прихильниця.
— То поцілуй її за мене! Їду!!
Він закрутив Панька, та так, що ледве не попадали обоє з валу, яким ішли.
Вони бродили довго старим зимовим містом, де між руїн постали нові будинки, й прийшли тоді вже до Гулака, коли в його світлиці кипіли пристрасті. Людей було не так багато. Накритий стіл стояв іще не займаний і вабив зір натомлених і зголоднілих новоприбулих.
— Здається, ви, панове, не з того краю почали! — гукнув Тарас.
— Воістину! — додав Куліш, скидаючи свою розкішну шубу. — 3 різдвом Христовим, браття!
— Диви, їй-богу, Пантелеймон! — схопився з місця Костомаров. Підбіг, обняв і тричі поцілував.
Тим часом Тарас потис спітнілу руку Савича, що чимось був схвильований.
— Приніс "Кавказ"? — спитав, зиркнувши гостро на Костомарова.
Тарас віддав прим'ятий зошит і мовив тихо, з сумом:
— Париж побачиш скоро!.. З Міцкевичем погомониш... Ти ж не забудь!
— Вважай, що він уже читає твою поему, — всміхнувся Савич і взяв його під руку. — Цей Костомаров!..
— Знову зчепились з ним?
— Послухай, що він каже!
— Миколо, то для тебе у дивину. А я вже тут наслухався...
— Не може він без бога та без царя! Ще мало нас, сердешних, у цім ярмі... Під корінь треба вдарити!
— Пеньок прибрати, виорати й засіять добрим зерном! Так?
— Тільки так. Заплутались ми в цій науці, єдності усіх племен слов'янських...
— Змішали грішне з праведним, — сказав Тарас. — А треба зібрати все в один кулак і ним — царя, кріпацтво!..
— Всі за столом, панове... — втрутився в їхню бесіду господар дому.
Сіли, взяли чарки. А Костомаров узяв для тосту слово. Він говорив сперш про різдво, а потім про Куліша, слов'ян, просвіту...
Слухав його Тарас, і серце тисла йому журба. Минуло знову літо, а воля все ще за сімома замками!.. Що в цих розмовах толку, у цих зібраннях, коли вони обмежуються словами, та й ті взаємознищуються, оскільки кожен тягне кудись у свій, окремий бік... Це лихо, власне, і привело Вкраїну, її народ на грань буття...
Випив із усіма.
— А де, Миколо Йвановичу, ваш неофіт, студент Петров? — спитав тим часом Савич у Гулака.
— Пасе двох чад паньматки Якубович, що виїхала в село на празник.
— Надто до вас прилип цей ваш сусід...
— Він більше про вас розпитує і ледь на вас не молиться за те, що ви хоч зараз готові взятись...
— Браття! — підвівся знову Костомаров. — Ми рідко зустрічаємося таким собором, і через те, гадаю, не зайве буде сьогодні нам поговорити, як далі діяти, куди іти. Ви майже всі знайомі як з "Книгами буття", так і з "Статутом", що, власне, є проектами, які нам слід обговорити і, виправивши, прийняти десь у тому році, що наступає. Було б, звичайно, добре, щоб ми дійшли якоїсь згоди, щоб не тягли, мов лебідь, рак та щука, свого важкого воза. У нас останнім часом були розмови, диспути не так про цілі, як про шляхи та засоби, й ми не змогли зійтись на чомусь певному. Тепер нас більше, отже, ми розумніші вкупі, тверезіші...
— Ось вип'ємо по другій-третій чарці, й стане все навпаки — п'янкіші вкупі будемо, — сказав Тарас.
— Хто вип'є, а хто і ні... — не залишився в боргу промовець. — Оскільки я вже розігнався, то мушу вам повідати свої думки. Наука та просвіта, взаємини племен слов'янських, зближення в ім'я мети: об'єднання у федерацію — ось напрям дії, поле, яке нам треба в трудах пройти, осилити. Слов'янство і православіє...
— Пробач мені, Миколо, що переб'ю, — сказав Тарас, підводячись. — На те, що ти пропонуєш, не стане віку нашого.
— То будуть діти, внуки...
— А кріпаки? А Україна? А вся олжа, сваволя і гноблення, що ними виповнена імперія вже через край, теж будуть? — промовив гнівно, ніби то Костомаров винен. — Ти можеш ждати і рік, і два, і двадцять... А як мені? Як рідним моїм братам і сестрам, що й досі ходять у кріпаках? Як ждати всім, хто ще й не бачив волі?..
— Нам не під силу визволити людей з кріпацтва зараз, — розвів руками Костомаров. — Ми так лише погубимо себе і діло.
— Страх — кепський радник. Треба зробити все, що можемо, щоб совість наша потім не докоряла ні нам, ні дітям нашим. Може, у запорожців — наших дідів і прадідів — було по два чи три життя? Чи, може, їх не брали кулі? — спитав Тарас. — Коли б вони боялися, як нині ти, то ми були б давно вже бездумним бидлом, гноєм для тих, хто дужчий і нахабніший!
— Тарасе, ти, як і Микола, звертаєш нас на манівці, — взяв слово Пантелеймон. — Якби у нас була одна неволя, та, що тобі найбільш болить, кріпаччина, то ми змогли б для неї щось намислити, здолать її у той чи інший спосіб. Та в нас є діло більше. Вкраїна вже стільки літ страждає в тяжкій неволі гемонській, що нам усім потрібно, забувши чвари внутрішні і менше зло, подбати...
— Кріпаччина — це менше зло? — скипів Тарас.
— Звичайно. Своїх панів опісля ми змусили б селянам дати волю, — сказав Куліш.