На спуску з саду вже на Поділ, коли Тарас розказував, як в Академії вони умкнули гусака, щоб змалювати з нього розкішні крила янголові, назустріч виринув із чагарів Чужбинський. Вклонившись, він зійшов із стежки, щоб дати їм дорогу.
— Куди це ти прямуєш? — спитав Тарас.
— У Лавру.
— А ми ось з Лаври в Братський.
І розійшлись.
— Мій приятель, — сказав невдовзі дівчині. — Наймаємо одну квартиру...
— Звідки ж ви?
— Моє село аж біля Звенигородки.
— Й велике у вас село?
— Чимале.
— А в нас сільце маленьке, дворів на тридцять, — журно сказала дівчина. — Щоправда, є і поле, й ліс, і луки, й на річці млин...
Тарас уже зібрався сказати щось колюче, як вгледів матір дівчини. Вона сама стояла під бузиною; вуаль була опущена, мов забороло...
— Здається, ви казали, що ви Шевченко? — мовила, коли вони наблизилися.
— Казав. А що?
— "Кобзар" — це ваша книжка? І "Гайдамаки"?
— Грішний, — всміхнувся їй.
— Сам бог послав нам, доню, Марію Павлівну, — взяла за руку дівчину.
— Таж, мамо...
— Ти забула, що вже заручена? — спитала жорстко.
— Мамо!..
— Я ж не якийсь там... В мене серйозні, мамо, наміри...
Не обізвалась більше. Пішла униз і доньку, немов козу, теж потягла з собою.
Побіг слідом. Спинився... З гущавини ще раз почулось: , "Мамо!.." — і все затихло... Вечір, — мов десь чекав нагоди, — наліг ураз, наповнив пречисту чашу світу густим, мов дьоготь, мороком...
Сів на траву й сховав лице в долоні...
...Час добре гоїть рани; душевні теж. Та ще коли є мила серцю праця і молоді стрімкі літа!..
Минало красне літо, а до мети наблизилися, вважай, лише на комариний ніс. Малюнки, начерки й розкопування могили Переп'ятихи, звичайно, речі потрібні вельми, та що до них нещасним, що спини гнуть на клятім панськім полі й спливають болем, кров'ю під канчуками!..
Сидів, трудився в затишку свого кутка біля Козиного болота, а совість тихо скімлила. "Костьол" виходить, добре все передав... Ось ще торкнеться пензлем у двох чи трьох місцях — і хоч на виставку... Костьол на чільнім місці в Києві!.. У місті, з якого, власне, пішла по всіх князівствах руських не католицька, а православна віра... Цей божий храм — як символ гніту... Вибудуваний не так давно... Виходить, що і досі католицизм... А-а, ну його!.. Учора біля фонтана, що на Подолі, він слухав співи двох кобзарів. Сліпі, старі, убогі, а попросив, і втнули пісню про козака Нечая!
Ой з-за гори високої,
З-під Чорного гаю,
Ой крикнули козаченьки:
"Утікай, Нечаю!"
Які були колись пісні!.. Це ж скільки музик, поетів вилили у них свої печалі, радощі й пішли з життя, не залишивши людям своїх імен!.. Він теж, напевно, склав би, десь за волами ходячи, свою журбу й пустив би в світ... Умер би, а пісня собі жила б... Воскресни зараз усі творці пісень на Україні, розвинь свої обдарування — яка була б література, скільки було б імен!.. Десятки, сотні, тисячі!.. Нема, пропали, згасли, мов зорі в серпні... Певно ж, були між ними й генії, такі, як автор "Слова о полку Ігоревім"...
В кімнату шаснув вітер, гойднув фіранки, скинув якийсь папір зі столу... Ті кобзарі допомогли йому згадати ще одну козацьку пісню. Як воно?.. Ага, отак...
Віє вітер, віє буйний,
Дуби нагинає,
Сидить козак на могилі
Та й вітра питає...
В кількох словах — готова тобі картина! Експресія, глибінь і думка... Мабуть, творець її мав також хист художника...
Знадвору вкупі з вітром влетіла інша пісня, немовби хтось озвався на спів його, на збурений козацький степ...
Ой у лузі криниченька,
Орли воду п'ють...
Поклавши пензля, вибіг на тиху, сонну вулицю. Співали десь через дорогу, в захованій в садку хатині. Рушив на той приємний голос і незабаром вгледів того співця. Сидів на ганку, сперши на руку голову й заплющивши в задумі очі. Русявий чуб звисав на юне його чоло...
Коли замовк, Тарас кахикнув і привітався, знявши бриля, що хтозна-як потрапив йому на голову.
— А-а, добрий вечір, — озвався хлопець по-українському.
— Хто? Брат чи ворог? — спитав Тарас, подаючи правицю.
— Брат. Хоч і поляк...
— Шевченко, — назвав себе.
— Той самий, автор "Кобзаря"?
— Та він же, він... — всміхнувся.
— А я студент університету. Чи я назвався? Ні? Юліан. А прізвище моє Бєліна-Кенджицький.
— Виходить, маю сьогодні "польський" день, — сказав Тарас. — То малював отой костьол, що на горі, то думав про нас і вас, а тут ще бог мені послав і пана Юліана, який співає наших-таки пісень...
— Я виріс між українцями і мову вашу знаю незгірш своєї.
— Отже, не ворог — брат! — обняв Тарас студента.
— Нема за що ворогувати, — промовив той.
— Побільше б нам таких поляків!
— Кому це — нам?
— Та є тут... Звідки родом?
— З Немирова... Дозвольте вас пригостити чаєм?
— Це можна, добре діло.
— Годилося б до чаю рому, та вибачайте, батьку...
— Чого нема, того нема. Замінимо його піснями!
— І віршами.
— Прекрасно. Буде в нас чай із віршами!
Невдовзі вони уже сиділи один навпроти одного й пили гарячий, пахучий трунок. Вечір був тихий, теплий... Тихо снувалась гарна бесіда. Здавалося, зустрілись давні, сердечні друзі...
— Так би нам споконвіку, брате, — сказав Тарас. — Пролито море крові... За що!.. Жили б у мирі та береглися б разом од ворогів...
— Для того ж, певно, й виникла ідея унії... — несміливо на те озвався Юліан.
— Ні, друже, унія була панам потрібна, щоб загнуздати нею козацьку вольницю, — сказав Тарас. — Не братства прагли унією, а, навпаки, підкорення. Хто лізе в душу братові і топчеться по ній ногами, не брат уже, а ворог і супостат!..
— Це правда.
— Ти чув, щоб хтось з католиків став уніатом? Тож-то! Не єдності пани й ксьондзи хотіли, а лиш приєднання, не дружби, а поневолення. Тепер нехай попробують того самі, відчують власним серцем, за що боролись козаки!
— Відчули вже. Господь скарав гординю... Пропала Річ Посполита!
— Самі тепер не вирветесь. Міцні кайдани царські.
— А ви?
— І ми... Налий іще по склянці, та й розбігатимемося. Час пізній...
— Треба — разом, — сказав рішуче Юліан.
— Гуртом, як мовиться, і батька легше бити?
— Повстали б разом!..
— Славно!.. Перемогли б, скажімо, самодержавство, і що тоді? Пани й кріпацтво знову?
— Не знаю... Вольность...