Відчувши дріж у тілі, пройшов до грубки й сів на ослін, притиснувся до теплого твердого каменю. Твердь... Міць... Так, сила тільки в єдності живих, і мертвих, і ненарожденних! Народ — єдина жива ріка, і всі, хто прагне вирватися з її швидкого плину чи упокорити її могуть для власних благ, то тільки піна, сміття...
Метнувсь до столу, швидко добув вогню і запалив воскову свічку. Запахло літом, медом... Вмочив перо в чорнило й на аркуші, який лежав напоготові, поквапно вивів назву: "І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє дружнєє посланіє". Спинив перо, що прагло почати вірш, задумався... У біблії сьогодні він зустрів слова, що вразили його глибоким смислом і простотою... В них буде ключ до твору, пролог його посланія... "Аще кто речет, яко люблю бога, а брата своего ненавидит, ложь есть". Глибоко ти, Іоанне, проник у суть людських взаємин, ти ніби знав біду Вкраїни, почув її через століття, що тільки ще зароджувалися в хаосі світу!.. Ти лиш відчув, апостоле, а нам на долю випало прожить життя у цій юдолі печалі й сліз...
Гойдався вогник свічки, і в такт йому гойдались тіні. Вікна темніли, мов дві чорні хоругви... Ще день минув, похмурий, зимовий день...
Так і почав, не мудрствуючи лукаво, з життя, із того, чим виповнена була душа:
/ смеркає, і світає,
День божий минає,
І знову люд натомлений
І все спочиває.
Тільки я, мов окаянний,
/ день і ніч плачу
На розпуттях велелюдних,
І ніхто не бачить,
І не бачить, і не знає —
Оглухли,, не чують,
Кайданами міняються,
Правдою торгують...
Спинив перо, уважно перечитав й відчув, як вірш зливається з його єством, а він із віршем. Те, що витало тінню, якимсь туманом, думкою без плоті й крові, враз набуло реальних рис, окреслилося і стало фактом, явищем...
І господа зневажають, —
Людей запрягають
В тяжкі ярма...
Вони йому постали перед очима, ці просвітителі, отці народу й просто пани, панки та підпанки, насаджені по всій землі вкраїнській на острах їй і на покуту її трудящим людям. Він збурився від тих тупих, вдоволених чи хижих пик і вдарив гнівно, пристрасно пером — своєю зброєю. Слова ставали міцно, за рядом ряд, шикуючись в повстанську дужу лаву. Полк за полком!.. Вже зблискували списи та шаблі, чувся далекий гул кінноти... Ревли гармати, димом заслало сонце!..
Стомлений, поклав перо. Оглянувся... Від свічки лишилась тільки половина, хоча писав, здавалося, не більше кількох хвилин... Заплющив очі... Товпище шовкових, ситих, пещених пливло повз нього, шкірилося, кричало щось, сміялося... Поглянув їм під ноги й жахнувся — спини! Латані, в кривавім струп'ї, чорні від бруду й поту!.. Господи, твоя це правда й воля?..
Схаменіться! будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде.
Настане суд, заговорять
/ Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших!..
У чорній, густій пітьмі озвався глухо півень. Потому другий, третій...
А він писав, шмагаючи нещадним, щирим словом гординю можних, вперто знімав з очей полуду у тих, хто прагнув бачити народ і край свій істинно, а не в тумані казки й замилування його історією. І гнівно кидав правду в осклілі очі інших:
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучче, як батьки ходили.
Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,
А з їх, бувало, й лій топили...
Він прочитав, він вивчив, як "Отче наш", ту давню славу-муку, він бачив сам, як німець копав на Січі бульбу, на тій землі, що кров'ю злита щедро!.. Боролися і доборолись ясновельможні!..
Отак і ви прочитайте,
Щоб не сонним снились
Всі неправди, щоб розкрились
Високі могили
Перед вашими очима,
Щоб ви розпитали
Мучеників: кого, коли,
За що розпинали!..
Потріскуючи, погасла свічка. Власне, вона згоріла. Чорний шматочок гноту хитнувсь і впав у зріджений, прозорий віск. З кутків до столу ринулась важка пітьма, накрила все й затихла...
Дістав з шухляди свічку і запалив. Поволі, нехотя, аж ніби щось бурмочучи, тьма відповзла від столу, і з неї виплив Яків де Бальмен — живий, веселий, далі — Куліш, Сенчило, Забіла Віктор та Кухаренко, Бодянський, Щепкін, Максимович...
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата, —
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати...
Писав, і сльози застували йому папір. Крізь них він бачив обшири степів, лісів, людей, що йшли, співаючи веселе щось... Над ними простерло сонце промені, як добрі, ніжні руки... Ген стороною сіявся ласкавий, теплий дощик, і, мов зелене море, гойдався лан пшениці, цвіли садки...
/ оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечерній
Тихо засіяє...
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!
Сидів незрушно, доки видіння те розтало й лишилися кімната, стіл, тремтливий вогник свічки та аркуші з його посланням до земляків. Зітхнув, неквапно вмочив перо і написав під ним набряклою за ніч рукою: "14 грудня 1845, В'юнища". Поклав перо й заплющив очі... Холодно!.. Отой вечірній недобрий дріж вернувся знову в тіло. Неначе ждав кінця роботи. Грубка вже, мабуть, вичахла...
Дмухнув на свічку, звівся і підійшов, хитаючись, мов на похмілля, до вікна. Надворі випав свіжий, пухнастий сніг!.. Земля стояла біла, святкова вся, врочиста... Його земля!.. Як холодно... Аж зуб на зуб не попадає... А в хаті — морок… Свічка димить іще... Й ніде нікого!.. Грубка, і та холодна...
Вдягнув кожух, залишений йому Андрієм, і сів у крісло... Може...
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!..
...Самому іноді ставало страшно... Вірші його замучували. Вже третій місяць. Злива!.. Де б він не був, що б не робив, терзають душу, пестять і рвуться, рвуться на білий світ. Захворів, схуд, знесилився, а їм байдуже — в'ються круг голови, вихлюпуються на біле поле аркушів і кидають його, спустошеного, напівживого, в болючий сон... Все почалось з двох віршів — таких собі, повчальних, ніби притчі, — та як пішло, завирувало, наче гірська ріка. Найпершим з'явився "Гус", чи "Єретик", а там "Невольник", "Кавказ", "І мертвим, і живим...", "Холодний Яр", десяток псалмів Давидових, "Три літа"!.. Щодня, щоночі — вірші!..
Степан Никифорович послав гінця у Переяслав до Козачковського, й той прилетів негайно. На санях, весь засніжений і... переляканий. Жбурнув кожух на лавку, приклав до лоба руку, яка здалась Тарасові холодною, неначе лід, і мовив тут же з докором: