Хоч це тлумачення і відзначається витонченістю, тим більше що навбач воно подібне до аналітичного процесу (мимовільної уваги до аналітичного дискурсу), одначе видається, що воно теж потрапляє у пастку припущення про якусь ґенеративну формулу, що присутня у віршах в розпорошеному, вторинному стані, однак її завжди можна ідентифікувати (в цьому й полягає сутність читання). Це одночасна присутність на двох рівнях: роздертий Озіріс залишається собою і в іншій формі, його мета полягає в тому, щоб стати Озірісом як таким після фази розпорошення. Ідентичність залишається прихованою, а процес читання є процесом ідентифікації.
Отут і чаїться пастка, в цьому й полягає оборона лінґвістики: якими б складними не були всі ці тлумачення, все ж вони розглядають поетичне як додаткову операцію, як виверт у процесі розпізнання (слова, терміну, суб'єкта). Читається завжди те ж саме. Але якщо так, то навіщо ж це ретельне примноження слова-теми — й що ж у ньому "поетичного"? Якщо все воно для того, щоб повторювати один термін, якщо вірш становить собою всього лиш звукове маскування одного ключового слова, то все це не що інше, як зайве ускладнення і мудрування. Де тут естетична втіха? Інтенсивність поетики полягає не в повторенні ідентичности, вона у деконструкції ідентичности. Саме в іґноруванні цього факту і полягає лінґвістична редукція, саме тут вона хитромудрим чином спотворює поезію, укладаючи її у рамки своїх аксіом, — ідентичности, еквівалентности, заломлення того самого, "імітації збільшення" тощо. Головне, ніколи не визнавати, що в анаґрамі як символічній формі мови відбувається божевільне розпилення, втрата і смерть позначника. Головне, залишатися в рамках лінґвістичної гри, там, де поезія становить собою всього-навсього шифр, "ключ", щось на зразок ключа до марень.
Це, і тільки це, спостерігається в світських іграх. Це спостерігається у кепській поезії, алеґорії або ж у "фіґуративній" музиці, адже вони напрочуд легко відсилають до того, що "означають" або ж метафоризують його в інших словах. Це спостерігається й у шарадах, загадках і ребусах, де все закінчується віднайденням ключового слова. І, звичайно ж, існує якесь задоволення в тому, щоб іти отакими манівцями, в тому, щоб зірвати машкару з чогось прихованого, з того, що вабить своєю потаємною присутністю. Однак це задоволення не має нічого спільного з поетичною втіхою, що набагато радикальніша й не має в собі нічого перверзивного: в ній нічого не розкривається, вона нічого не виражає, через неї нічого не проглядає. Тут немає ні "загадки", ні потаємного слова, ні опертя на смисл. Поезія руйнує будь-яку спрямованість до фінального елементу, будь-яку референцію, будь-який ключ, — вона розв'язує анатему, себто закон, що тяжіє над мовою.
Можна припустити, що втіха прямо залежить від цього розрішання будь-якої позитивної референції. Вона мінімальна там, де значеник безпосередньо виробляється у вигляді цінности, себто в "нормальному" дискурсі сиґніфікації, — в непорушному лінійному слові, що цілковито вичерпується через декодування. Поза цим дискурсом, — нульовим рівнем утіхи, — можливі всі види комбінацій, що утворюються завдяки грі в піжмурки зі значеником, себто декриптування тексту, а не просто його декодування. Сюди належить традиційна анаґрама або ж текст із ключем, як, скажімо, "Ямамото Какапоте" або ж тексти з "Fliegende Blatter" (їх наводить Фройд і аналізує Ліотар в своїй роботі "Праця марення не мислить" в "Revue d'Esthetique", І, 1968), де за очевидним текстом, що має пов'язаний чи непов'язаний характер, чаїться прихований текст, котрий належить віднайти. У всіх цих випадках існує відрив, дистанціювання значеника, заключне слово історії, кружний шлях через позначник, "differance", як висловився б Дерріда. Однак у всіх цих випадках існує можливість хоч як, а все-таки дістатися до фінального слова, до тієї форми, котра освячує текст. Ця формула може бути підсвідомою (в дотепі, до цього ми ще повернемося) або ж несвідомою (у маренні), однак вона завжди когерентна і дискурсивна. З оприлюдненням цієї формули вичерпується смисловий цикл. І в усіх цих випадках утіха сумірна тяглості манівців, котрими довелося йти до цієї формули, зволіканню з фіналом, утраті виголошення, тому часові, що довелося потратити на пошуки відповіди. А отже, утіха має украй обмежений характер у світських іграх і трохи інтенсивніший у дотепах, де розшифрування відстрочується і сміються в міру того, як відбувається деконструкція смислу. В поетичному тексті вона нескінченна, позаяк тут не можна знайти ніякого шифру, неможливе ніяке дешифрування, немає ніякого значеника, що знаменує собою завершення циклу. Формула тут навіть не має несвідомого характеру (тут закінчуються всі психоаналітичні інтерпретації), вона просто не існує. Ключ остаточно утрачено. В цьому й полягає різниця поміж простим задоволенням від криптоґрами (це всі види знахідок, де операція у підсумку дає завжди позитивний залишок) і символічним випромінюванням поезій. Інакше мовлячи, якщо поезії до чогось і відсилають, то це завжди НІЩО, неіснуючий елемент, нульовий значеник. Саме оце запаморочення від цілковитого розв'язання, котре залишає абсолютно порожнім місце значеника і референта, і становить чарівну потугу поетичного слова (*).
====
*Одначе для утворення поезії недостатньо зникнення будь-якого когерентного значеника. Якби це було так, то вистарчило б якої-небудь словесної маячні або ж автоматичного випадкового письма. Потрібно іще, аби позначник усувався шляхом строго впорядкованої операції й аж ніяк не "випадково", а то він перебуватиме в "залишковому" стані й одна лиш абсурдність його не порятує. Наприклад, під час автоматичного письма відбувається усунення значеника ("це нічого не означає"), — одначе це письмо тільки й живе ностальґією за значеником, і задоволення походить від того, що тут все-таки залишається шанс для будь-якого можливого значеника, — так чи так, а позначник тут виробляється безконтрольно, не розрішається, миттю обертається у відходи: третє правило повсякденного дискурсу (див. вище), правило абсолютно вільного резерву позначника, тут не руйнується і не долається. А поетичний режим потребує і того, і другого, себто ліквідації значеника й анаґраматичного розрішання позначника.